Конституція Пилипа Орлика, її значення

Розглянемо документ, створений П. Орликом більш детально, щоб доказати його право першим стояти в одному ряду з Конституціями США, Франції, Польщі.

ПАКТИ Й КОНСТИТУЦІЇ ЗАКОНІВ ТА ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО. Зміст правових норм та їх оформлення з точки зору визнаних норм конституційного права

Текст був складений латинською та руською мовами. «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» написані під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму закладали головні принципи республіканської форм правління.

Документ складений як договір між гетьманом та Військом Запорозьким (народ України), що було характерно для західної традиції, і відрізнялися від ідей східного патрімоніалізму.

Конституція складається з преамбули та 16 параграфів, де сформульовані головні принципи побудови держави. У преамбулі схематично викладено історію Війська Запорозького - всього малоросійського народу. Тут Пилип Орлик витворив історико-політичний міф про те, що першим прийняв християнство каган «хозарів-козаків», а не князь Володимир Святославович.

Отак і народ козацький, давній та відважний, раніше званий Хозарським, спочатку підніс безсмертною славою, широкими володіннями та героїчними діяннями, яких не лише сусідні народи, а й сама Східна (Візантійська) Імперія на морі й на суші боялась настільки, що Східний (Візантійський), імператор, замисливши умиротворити цей народ, поєднався з ними міцним союзом і власну дочку Кагана себто володаря Козаків, призначив сину своєму (як дружину).

У такий спосіб документ заклав історичний пріоритет Української держави, першість у ній віддавалася козакам. Саме козаки, на думку Пилипа Орлика, були попередниками Володимира Великого в процесі прилучення українських земель до європейської цивілізації. Дана схема (хозари-козаки -оборонці народу на території України) стала підґрунтям ідеї окремішності руського-малоросійського-українського народу та його природного права на власну державу.

У першому параграфі розглянуто питання віри, заявлено про православ'я як панівну релігію в державі, а також про відновлення автокефалії.

Тому теперішній новообраний Ясновельможний Гетьман ... буде зобов'язаний і примушений у законному порядку особливо дбати про те, щоб жодна чужинська релігія не запроваджувалася на нашій Руській батьківщині. …(гетьман) повинен буде сам з власної ініціативи її викорінити, не допускаючи проповідування та розмноження кількості її прихильників…докладаючи особливих зусиль, щоб вовіки міцніла одна-єдина Віра Православна Східного Обряду під священним Апостольським престолом у Константинополі… А задля більшого авторитету першого в Малій Русі Київського митрополичого престолу і для зручнішого керівництва духовними справами згаданий Ясновельможний Гетьман, коли наша батьківщина буде звільнена від московського ярма, мусить сприяти поверненню її у підпорядкування владі Константинопольського Апостольського престолу, щоб таким чином відновити зв'язок і послушницьку належність нашої батьківщини до вищеназваного Апостольського Константинопольського престолу, удостоєного Євангельською проповіддю нести світло і утверджуватися у Святій Вселенській Вірі.

Другий параграф важливий тим, що чітко означив кордони держави, визначені Зборівською угодою 1649 р. Гетьман зобов'язаний оберігати територіальну цілісність країни.

Принциповий характер має шостий параграф, де закладені принципи управління та діяльності органів державної влади. Конституція певною мірою грунтувалася на ідеї розподілу законодавчої, виконавчої та судової влад. Законодавча влада належить Раді, членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від всіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького для слухання і обговорення справ, щоб взяти активну участь». Рада повинна збиратися тричі на рік - на Різдво Христове, Свято Великодня і Покрови, а також за рішенням гетьмана. Всі важливі державні справи гетьман має попередньо узгоджувані «на власний розсуд нічого не повинне ні починатися, і вирішуватися, не здійснюватися». Суд також мав діяти незалежно, оскільки гетьман “не повинен карати сам, із власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення - і умисне, й випадкове - має підлягати розгляду Генерального Суду, який і повинен винести «рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен повинен підкоритися, як переможений законом» (пар. 7).

Зміст шостого параграфу однозначно вказує на вплив ідей західноєвропейського парламентаризму.

У світлі сьогоднішнього незадовільного стану економічного та антикорупційного законодавства та нерідких в наш час порушень прав людей дуже цікавими є параграфи 9 та 10:

Пар. 9

Оскільки відомо, що з давніх часів у Війську Запорозькому були Генеральні Скарбники, які відали публічним скарбом, млинами і всіма публічними прибутками, податками і сплатами і розпоряджалися всім цим на розсуд і за згодою Гетьмана, отож і нині за загальною згодою встановлюється такий порядок і ухвалюється закон, що не підлягатиме змінам, що на випадок, якби наша Батьківщина звільнилася від Московського ярма, належить на розсуд Гетьмана при публічній згоді обрати Генерального скарбника, мужа видатного, заслуженого, багатого і прямодушного, який взяв би під свою опіку державну скарбницю, відав би млинами і всіма прибутками і дбав би про них не для власної, а для загальної потреби, враховуючи думку Гетьмана. А сам Ясновельможний Гетьман не повинен ніяким чином поширювати своє право обертати (їх) на власну користь, обмежуючись своєю часткою прибутків, які належать на Гетьманську булаву і особу…. Більше того, Ясновельможному Гетьману виділяється (частина) із спільних володінь і земель Війська Запорозького, але так, щоб необмежена влада не порушила прав тих, чиї заслуги перед батьківщиною менші, а саме: ченців, священиків, бездітних удів, виборних і рядових козаків, двірських слуг і приватних осіб. При цьому повинен бути обраний не тільки Скарбник, який перебуває при Гетьмані й постійно знаходиться у Гетьманській столиці, але також одночасно (слід обрати) у кожному Полку двох присяжних Скарбників, значних і заможних (представників), затверджених спільною ухвалою обох станів: козаків і простого люду. Вони мусять знати і прибутки Полку від приватних осіб, і публічні податки, й зобов'язані опікуватися видатками, щороку складаючи звіти - звітуючи про своє управління. Отож ці Полкові Скарбники, перебуваючи у залежності від Генерального Скарбника, мали б своїм завданням і обов'язком виплачувати у своїх Полках борги з державної скарбниці, визначати її прибуток, збирати його й передавати до рук Генерального Скарбника. А панам Полковникам жодним способом не слід втручатися (в справи) полкової скарбниці, оскільки їм належить задовольнятися прибутками й пільгами свого уряду.

Як ми бачимо, Пилип Орлик зі своїми колегами перейняли ідеї не лише конституційної науки Заходу, створивши парламентарний уряд з усіма атрибутами розвинутої державності, а й запровадили засоби якісного контролю над економікою держави та боротьби з економічними злочинами і корупцією.

Пар. 10

Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог… Через це нехай пани Полковники, Сотники Отамани, Урядники і Виборні не наважуються пригноблювати свою домашню челядь і рядових (козаків), а особливо рядових простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їхніх діл чи в їхньому особистому підданстві, посилаючи (їх) косити сіно чи збирати врожай, виганяючи на укріплення валів, відбираючи насильно, шляхом грабунку чи примусового продажу земель, за якусь незначну провину все рухоме й нерухоме майно. Ремісників же примушують без дозволу до виготовлення замовлених для хатнього вжитку речей, а козакам не надають приватних відпусток. Ясновельможний Гетьман повинен заборонити ці зловживання, що так поширилися, й, уникаючи їх сам, гідним наслідування прикладом, і викорінюючи. Оскільки ж усі тягарі і здирство нещасного простолюду беруть свій початок із підкупу за сприяння особам, що просять і домагаються судових посад, не користуючись довір'ям і не маючи заслуг, але ненаситно прагнучи до власного збагачення, розбещуючи урядовців, козаків і простолюдинів, завойовуючи прихильність гетьмана підступними дарунками, за допомогою яких намагаються без вільних виборів, всупереч праву і рівності, піднятися на вершину полкових та інших урядів і почестей, тому найсерйознішим чином постановляємо, що Ясновельможний Гетьман не надаватиме нікому ніяких урядів ані почестей, керуючись якоюсь попередньою оцінкою вартості Полковницьких відзнак чи інших козацьких та простих посад, і не нав'язуватиме на них нікого силоміць. Але завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним волевиявленням і голосуванням, і після виборів затверджуватися гетьманською владою, хоча вибори цих виборних (осіб) не повинні оголошуватися і здійснюватися без гетьманської згоди. Цей же закон належить виконувати і Полковникам, не призначаючи сотників та інших урядників на основі дружніх стосунків і особистої прихильності без вільного голосування всього повіту, але обираючи і не усуваючи від урядів через приватні сутички.

Особлива увага приділялася соціальному забезпеченню родин військовослужбовців, в тому числі вдів та сирот, що випливає з тексту статті 11:

Встановлюється і оголошується непорушним, що вдови козаків, їхні дружини та діти-сироти, козацькі господарства і (господарства) жінок, чоловіки яких перебувають на війні або на якихось військових службах, не притягатимуться до жодних обов'язкових для простого люду загальних повинностей і не будуть обтяжені сплатою податків.

У висновку цієї глави мені хотілося б зауважити, що деякі пункти документу, особливо ті, що висвітлюють проблеми простого люду і несуть в собі вирішення цих проблем, на період початку 18 сторіччя практично не мали у світі аналогів серед офіційно затверджених, але не слід забувати, що документ, підписаний П. Орликом так ніколи і не вступив в дію.

Можна довго сперечатися з приводу того, що було б, якщо Україна почала жити за законами Орлика. Але, як відомо, історія нехтує такими питаннями. Того, чого не трапилось, на мою особисту думку, бути не могло – такий закон часу, а з того що було можна і треба робити висновки.

На жаль у ХУІІІ сторіччі Україна не перетворилася ні на Англію, ні на Францію, ні на США, та це ще зовсім не означає що ми щось незворотньо втратили.

У 1991 році доля знов дала українській нації ще один шанс стати на ноги та йти своїм, вільним шляхом, яким би важким і тернистим він не був. І щоб пройти цей шлях до кінця нам перш за все треба вивчати та пам'ятати історію, свою та чужу, бо легше вчитися на помилках попередників, ніж на своїх.

Ми повинні знати все, що було в історії доброго та поганого, славетного та ганебного, реального та нездійсненного, бо тільки тоді будемо точно знати хто ми, куди ми йдемо та чого прагнемо.

І обов'язково в цій книзі судеб українського народу однією і найславетніших і найсумніших сторінок буде спроба гетьмана Орлика дати своєму народу не світле майбутнє, а світле сьогодення, і зробити це не на крові, а цивілізованим шляхом демократії та закону, загальної злагоди та добробуту.

2.Рух опору „радянізації” на західноукраїнських землях

Радянізація - процес встановлення радянської влади, насадження в усіх сферах життя зразків, вироблених за роки радянської влади.

Складові радянізації: юридичне оформлення входження до складу УРСР, зміна держапарату, формування радянських органів влади, націоналізація, аграрні перетворення, початок колективізації, „культурна революція”, обмеження впливу церкви, репресії проти незгодних з радянською владою і потенційних противників, індустріалізація. Рішення про радянізацію західноукраїнських земель було прийняте на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) 1 жовтня 1939 р.

22 жовтня 1939 р. - проведення під контролем нової влади виборів до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до склади СРСР і об'єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони. В грудні 1939 р. на території Західної України було створено і офіційно включено до складу УРСР шість областей - Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку. Менш ніж через рік відбулося законодавче оформлення і включення до складу УРСР територій Північної Буковини та придунайських земель (Південні Бессарабія). За рішенням 2 серпня 1940 р. VII сесії Верховної Ради СРСР було утворено Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку, а на території Північної Буковини та Хотинського повіту Бессарабії організовано Чернівецьку область й передано її до УРСР. До складу УРСР були також включені Аккерманський та Ізмаїльський райони, із яких у грудні 1940 р. було утворено Ізраїльську область. В листопаді 1940 р. відбулося установлення між Українською РСР і Молдавською РСР нових кордонів. Частина колишньої Молдавської автономної РСР, що перебувала у складі УРСР, була передана Молдавській РСР. У результаті цих дій від України було відчужено Придністров'я з етнічним українським населенням. Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення України збільшилося на 8,8 млн. осіб і на середину 1941 р. становило понад 41,6 млн. осіб, а її територія зросла до 565 тис. км2.

3. Документ

Попри всю суперечливість політики ОУН щодо гітлерівської Німеччини у початковий період Другої світової війни, її керівництво висувало стратегічне завдання боротьби за утворення української державності. Документи з різних політичних таборів, які протягом десятиліть ретельно приховувались від громадськості, чітко свідчать про те, що організація Українських Націоналістів (ОУН) і її збройне утворення Українська Повстанська Армія (УПА), використовуючи право кожного народу на самовизначення аж до створення власної самостійної держави, втілювали у життя одвічне прагнення українців - бути господарем на рідній землі.

Готуючи напад на СРСР, гітлерівці спочатку планували використати українських націоналістів у своїх політичних цілях. У свою чергу останні, повіривши запевненням з боку німецьких урядових чиновників, що Німеччина сприятиме відродженню Української Соборної держави, погодилися піти на співпрацю.

Ще в 1927 р. А. Розенберг у книзі "Майбутній шлях німецької зовнішньої політики" писав про створення буферної Української держави і укладення з нею "союзу". У 30-і роки (під впливом дезінформації радянської та польської пропаганди) склалася думка про позитивне ставлення рейху до українців та їх змагань за незалежність. Починаючи з травня 1933 р., польська преса стверджувала, що Берлін керує ОУН, яка запозичила свою ідеологію у націонал-соціалістів і отримує фінансову допомогу з Берліна. У 1935 р., зокрема, зазначалось, що німецькі фашисти утримують у Берліні полковника Коновальця - керівника ОУН, який служить Німеччині, та що німці мріють відірвати Україну від Радянського Союзу. Однак відомо, що після підписання польсько-німецької угоди про дружбу і ненапад 26 січня 1934 р., Є. Коновалець покинув Берлін і переїхав жити до Швейцарії. Після вбивства активістом ОУН у Варшаві міністра внутрішніх справ Б. Перацького 15 червня 1934 р., у жовтні цього ж року польська влада обговорювала з Гітлером питання співробітництва політичних поліцій обох країн у боротьбі з "українськими терористами". І все ж у західному світі широко поширювалась думка, що фашистська Німеччина виступає прихильником незалежності України. Наприкінці 1938 р. посол США у Франції Б. Буліт щодо України зауважив, - фашисти мають намір, спираючись на свою націоналістичну агентуру, створити незалежну українську державу під егідою Німеччини. В 1939 р. прем'єр-міністр Великобританії Н. Чемберлен заявив міністру закордонних справ Франції Боне: "Є підстави думати, що німецький уряд, можливо, розраховує розпочати знищення Росії шляхом агітації за незалежну Україну". Подібні висловлювання були зумовлені також тим, що у фашистського керівництва у 1939 р., на початку Другої Світової війни, і у 1941 р. перед нападом на Радянський Союз не було чітких намірів щодо майбутнього політичного устрою Східної Європи. До нападу на СРСР А. Розенберг вважав, що все ж таки треба надати можливість українцям розвивати їхню історичну свідомість, мати університет у Києві, дозволити розвиток літератури тощо, а згодом створити Українську державу. Проте вже 20 червня він зазначає, що було б передчасно казати, коли і як буде створена Українська держава, та взагалі "говорити про це тепер немає сенсу". Треба додати , що ідеї А. Розенберга не були схвалені А. Гітлером. Зрештою Розенберг завжди приєднувався до думок і рішень А. Гітлера.

Побоюючись, щоб західні держави не використали українців проти Німеччини, нацистське керівництво пропонувало відповідним службам поширити чутки про вирішення "у майбутньому" українського питання.

У інструкції для рейхскомісара України від 7 травня 1941 р. також передбачалося створення у майбутньому української держави, тісно пов'язаної з Німеччиною. Саме такі декларації давали підстави українській еміграції (в тому числі і провідникам ОУН) сподіватись на "позитивне" вирішення українського питання Німеччиною.

Але всі крапки над "і" щодо української незалежності нацисти розставили після початку війни Німеччини проти Радянського Союзу. Напередодні та в день вступу вермахту у вересні 1941 року до столиці України Києва, радник Гітлера штандартенфюрер СА, доктор Вернер Кеппен з німецькою пунктуальністю занотував, що "18 вересня на обіді в головному штабі фюрера, у присутності рейхсміністра Ламмерса і рейхсміністра Е. Коха" розмова за столом точилася переважно навколо теми "Вільна Україна". Не висуваючи при цьому якихось нових аргументів, фюрер і рейхскомісар відкинули ідею вільної України. Слов'яни - це родина кролів... Саме з цієї причини ідея створення університету у Києві повинна бути відкинута. Зрештою від цього міста майже нічого не залишиться. Тенденція фюрера, який розглядає знищення великих російських міст як умову тривалості нашої влади в Росії, знайшла підтримку в рейхскомісара, який хотів зруйнувати українську промисловість, щоб змусити пролетаріат повернутися на село".

4. Проаналізувати документ. Поясніть справжню мету роботи гітлерівського рейхскомісара на Україні

Першими і головними жертвами репресій в 1941 р. були, за свідченням німецьких документів, члени ОУН Бандери. Згодом репресії поширили і на членів ОУН Мельника. Від початку липня 1941 р. ОУН-Б систематично переслідувалась не лише німецькою службою безпеки і гестапо, а й абвером. Від 15 вересня 1941 року розпочалося справжнє полювання на членів цієї організації по всій Україні і навіть у німецькому Рейху.

Шлях, що пройшла ОУН - від прагнення здобути Самостійну Україну в рамках нацистської "Нової Європи" до усвідомлення гострої потреби збройного опору гітлеризму - виявився складним і суперечливим. У день початку війни 22 червня 1941 року на схід України рушили три похідні групи ОУН, організовані, головним чином у еміграції, у тому числі спеціальна група у складі 100 осіб з дорученням виголосити Акт відновлення Української держави й організувати державний апарат. Керував групою Ярослав Стецько. Те, що група Ярослава Стецька діяла без відома німців, засвідчують її військові оперативні заходи, захоплення радіостанції у Львові, скликання за лічені години Установчих зборів.

Вранці 30 червня 1941 р. до Львова увійшов відділ дружини українських націоналістів під командуванням сотника Романа Шухевича. Прибула також група Ярослава Стецька. Їхня поява у Львові ще до вступу сюди німецьких військ пояснювалась тим, що, не отримавши відповіді на свій меморандум від 23 червня, провід вирішив скористатися безвладдям перших днів німецької окупації, щоб проголосити Декларацію про відновлення Української держави і негайно приступити до її розбудови. Керівництво ОУН було переконане в тому, що німці не ризикнуть конфліктувати з українською політичною течією, яка завчасно оголосила себе союзником Рейху. Керівництво ОУН-Б ще вірило, що Німеччина сприятиме соборності українських земель і утворенню незалежної України. Захопленій радіостанції присвоїли ім'я Є. Коновальця. Було вирішено скликати ввечері широкі громадські збори в Домі товариства "Просвіта" і там же створити органи державної влади. У зборах взяли участь близько 100 львів'ян, серед них ректор Духовної академії Йосип Сліпий, посадник міста Львова Юрій Полянський, професори, науковці, політики. Я. Стецько прочитав від імені проводу ОУН Акт відновлення Української держави: "Волею Українського народу ОУН під проводом Степана Бандери проголошує створення української держави, за яку поклали голови цілі покоління найкращих синів України... На Західних землях України твориться Українська влада, яка підпорядковується Українському національному урядові, що створиться в столиці України - Києві".

Ця подія відбувалася в умовах фашистської окупації і в присутності представників німецького військового командування, з яким націоналісти пов'язували надію на успіх своєї справи у важкій боротьбі проти радянського режиму, встановленого в Україні більшовиками. Тож цілком природно, що в цьому документі є звернення до "Великонімеччини", "що під проводом А. Гітлера творить новий лад у Європі і світі та допомагає українському народові визволятися з-під московської окупації". Саме так і заявила про себе ОУН на українській землі, проголошуючи 30 червня 1941 року у Львові акт відновлення Української Соборної Самостійної Держави і закликаючи "весь український нарід не складати зброю так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава". Невдовзі був затверджений склад Українського Державного Правління в кількості 41 члена правління без заступників і 19 заступників директорів.

Слідом за проголошенням української державності розпочалася організація місцевої державної адміністрації - cільської, міської, районової, окружної й обласної.

2 липня 1941 року про Акт відновлення української державності стало відомо у Берліні і негайно вжито рішучих заходів з метою ліквідації українського уряду. У Львові німецькі власті викликали голову уряду Я. Стецька, якому було заявлено, що фюрер відкладає вирішення політичних питань, пов'язаних з українською державністю, до кінця війни. У зверненні до львів'ян від 5 липня 1941 р. коменданта м. Львова генерала Ренца ні словом не згадується про будь-яку українську владу, створену у Львові. Це питання для німецького командування не існувало.

Помічник державного секретаря Німеччини вимагав від С.Бандери і членів Українського національного комітету оголосити Акт недійсним. Проте Степан Бандера відмовився зробити це, наголосивши, що "віддаючи накази не спирався на жодні німецькі органи влади й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який мав від українців".

14 липня 1941 року Альфред Розенберг особисто звернувся до Степана Бандери з листом, в якому вимагав припинити діяльність ОУН і розпустити уряд, але також одержав відмову. Водночас С.Бандера встиг відправити до Львова гінця, з яким передав вказівку своїм організаціям переходити у підпілля. В липні 1941 року гестапо заарештувало С. Бандеру, Я. Стецька, крайовий уряд і 300 членів ОУН. Остання розпочала підготовку до боротьби проти Німеччини, яку ще недавно вважала союзником. ОУН швидко перейшла в підпілля, тому що гебітскомісари і СД одержали інструкцію безоглядно знищувати членів ОУН, застосовуючи до них гостріші міри, ніж до комуністів, як це сповіщалося в архівних матеріалах "Звіту про діяльність ОУН на східноукраїнських землях" (1941-1943 р.).

У східних областях - Київській, Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській, Одеській, Сумській, Харківській та інших було теж закладено підпільні організації ОУН, керовані націоналістами-нелегалами.

Були сформовані три похідні групи ОУН на Схід - "Південь", "Північ", "Центр", завданням яких була пропаганда ідеї самостійності України і формування місцевої адміністрації. Фактичні дані про це є у звіті заступника провідника групи "Південь" Тимоша Семчишина, у якому наводяться списки членів груп, що відійшли на схід 17-19 липня 1941 року у різні міста: Київ, Харків, Дніпропетровськ, Полтаву, Сталіно. Т. Семчишин сповіщає зокрема, що в одній з місцевостей, на шляху групи "забрав для ОУН дуже важні матеріали (НКВД)". Семчишин зазначає, що вже на той час мало місце негативне ставлення німців до членів ОУН.

Українські націоналісти розгорнули антифашистську боротьбу і поза межами УРСР- на українських етнічних землях (Берестейщині, Пінщині, Холмщині, Надсянні ), а крім того - безпосередньо на території "третього рейху". На це чітко вказують як документи НКВС, так і німецькі документи, зокрема про арешти великої групи бандерівців у Брауншвейгу, Дрездені, Лейпцігу, Берліні, Ганновері, Мюнхені, Відні, Празі, Бреслау, Данцігу, Бремені, Хемніці, Дюссельдорфі тощо.

Незважаючи на переслідування, інколи бандерівці з великим ризиком для життя проводили "відкриті демонстрації своєї націоналістичної непокори". Так, в архівній "Інформації до проводу ОУН у Львові про діяльність українських націоналістів" ми знаходимо опис того, як 27 липня 1941 р. на площі старого замку у Рівному відбулося Свято Української державності, а потім величава маніфестація. Присутніх 10 тис. людей із Рівного і 7-х районів давнього Рівенського повіту. В місті був спинений рух. Німці робили знімки і допомагали бандерівцям робити порядок.

Упевнившись, що ОУН Бандери готується до збройної боротьби, 25 листопада 1941 р. айнзацкоманда з Києва видала наказ всім постам поліції безпеки і СД у Рейхкомісаріаті Україна, в якому було сказано: "Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Рейхкомісаріаті, мета якого - створення Незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту тихцем знищені як грабіжники".

Перегляд позиції ОУН С. Бандери щодо Німеччини стався, як відомо, вже на Першій конференції ОУН, яка відбулася наприкінці вересня - на початку жовтня 1941 р. Хоч її рішення не збереглися, проте з окремих документів та за спогадами учасників відомо, що конференція поставила завдання перед ОУН перейти на нелегальні форми роботи і розпочати антинімецьку пропаганду під гаслами боротьби за самостійну Україну, викриваючи гітлерівські плани закабалення України.

Про зміст бандерівської пропаганди в цей час переконливо свідчать документи німецьких спецслужб.

У повідомленні № 8 гітлерівської служби безпеки про антифашистську спрямованість пропаганди українських націоналістів від 28 серпня 1942 року зазначається, що бандерівські пропагандисти поширюють твердження: "Нетривале панування німців розвіяло усі сподівання на суверенну Україну, тому зараз необхідно стати на шлях організованної революції під керівництвом С. Бандери".

У повідомленні № 10 гітлерівської служби безпеки про "Діяльність ОУН в Україні" сповіщається про те, що "бандерівський рух зайняв різку позицію проти Німеччини, прагнучи до того, щоб усіма засобами, навіть шляхом збройної боротьби, досягнути незалежності для України".

З початку лютого 1942 року, коли розпочався примусовий вивіз українського населення з окупованих територій на працю до Німеччини (за роки окупації фашистами вивезено 2 млн. чоловік), проти цих кроків гітлерівців вела активну кампанію бандерівська пропагандистська служба.

У повідомленні № 7 гітлерівської служби безпеки про антифашистську агітацію українських націоналістів від 20 серпня 1942 року сповіщається зокрема, - "бандерівці наголошують на тому, що німці відправляють українських жінок і дівчат на важкі роботи, як це робили більшовики, які посилали їх у заслання". У відповідь німецька каральна машина посилювала репресії проти ОУН обох течій. В березні 1942 р. гітлерівці провели повторні широкомасштабні антибандерівські акції. В вересні 1942 р. в концтаборі Аушвіц гітлерівцями забито до смерті двох братів Степана Бандери - Олексу і Василя.

Гітлерівська служба безпеки неодноразово повідомляла про масові арешти українських націоналістів у Німеччині: 20 листопада 1942 р., 23 листопада 1942 р., 11 грудня 1942 р., 6 січня 1943 року, 12 січня 1943 р. З матеріалів, вилучених у арештованих кур'єрів і одержаних під час допитів, було встановлено, що центральний пункт бандерівських груп знаходиться у Львові, а у Берліні знаходився тільки філіал, який керував бандерівцями на території всієї Німеччини. Ці документи також свідчать, що вже у вересні 1941 р. було заарештовано 210 чоловік і в них наводиться великий перелік міст, в яких мешкали бандерівці: Берлін, Бремен, Бреслау, Відень, Веймар, Вюрцбург, Гамбург, Ганновер, Гельдесхейм, Данціг, Дюссельдорф, Карлсруе, Кассель, Кенісберг, Лейпціг, Магдебург, Мюнхен, Нюрнберг, Оппельн, Познань, Потсдам, Прага, Райхенберг, Франкфурт-на-Майні, Франкфурт-на-Одері, Хемниць, Штутгарт.

В квітні 1942 року наступним кроком у розробці програми дій ОУН стосовно становища в Україні стала Друга Конференція ОУН. В її рішеннях говориться про "близьку можливість збройної боротьби за Українську Державність в слушний час", якщо СРСР буде розгромлений або Німеччина виснажиться внаслідок втрат на фронті і внутрішніх потрясінь. Конференція ОУН-Б ухвалила низку рішень про посилення революційної діяльності і роботи по створенню повстанської армії.

В квітні 1942 року на Волині було організовано перші дві групи самооборони з членів ОУН-Б на чолі з С. Качинським (псевдонім Остап) та І. Перегіняком - Довбенком. Разом з іншими збройними загонами українських націоналістів, які утворилися в той час, вони прийняли назву Українська Повстанська Армія (УПА). В серпні 1943 року визначилась остаточна структура УПА.

У середині липня 1942 року Головна команда УПА видала наказ усім своїм "летючим бригадам" негайно розпочати заплановану другу фазу: збройні акції проти гітлерівців не тільки щодо адміністративних органів, а й також у всіх пунктах військово-стратегічного значення, а особливо - у системі транспорту та постачання фронту скрізь - від Чорного моря до Білорусії і Балтики. Слід, однак, зазначити, що активні воєнні дії ОУН(б) розпочала фактично з 1943 р. Найбільш масштабними вони були в районі Волині, Полісся і Поділля.

В першій половині квітня 1943 року в районах Мізоч, Остріг, Крем'янець, Верба повстанська боротьба набрала значного розмаху. В боях було вбито: у Вербі - 120 німецьких солдатів, у Шимовку - 24, Острозі - 32, в Мізочі - 11. У виписці № 20 з розвіддонесення штабу партизанських загонів Житомирської області про діяльність українських націоналістів від 1 червня 1943 року сповіщається: "20.05.1943 року націоналісти напали на німецький гарнізон с. Чудель, що в 20 км на Південний Схід від Сарн, в результаті було вбито 30 німців".

У виписці № 21 з розвіддонесення штабу партизанських загонів Кам'янець-Подільської області про діяльність українських націоналістів від 1 червня 1943 року повідомляється: "м. Славута. В лісах Острозького, Шумського та Мізоцького районів націоналісти активізують свої дії проти німців. По 60-70 повозок виїжджають на засади і різні операції. По великих селах проводять мітинги і агітацію, направлені на боротьбу проти німців і радянської влади". Про бойові дії українських націоналістів проти гітлерівців на Рівненщині повідомляв командир партизанських загонів Бегма: "26.06.1943. р. в с. Хараїмовка Деражнянського району німці вели бій з націоналістами, в результаті вбито 4 німці і 19 націоналістів. При виїзді німців з Хараїмовки націоналісти послали проти них засаду і убили 7 німців".

У звіті окружного проводу ОУН про військові події з участю націоналістів (липень 1943 р.) наведено цілий перелік військових дій, проведених УПА. Одна з них: "17.07.1943 р. німці з поляками заїхали у Хмелів та почали його палити. Запалили шість хат і почали вбивати мирне населення. Прибув заалярмований відділ УПА. Відступаючи, залишили вороги на полі бою 10 своїх трупів. Втікачів переслідувано 2 км. аж до шосе, де вони погрузились на авта і втекли".

Лише у жовтні-листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв з німцями і 52 - з радянськими партизанами.

Події, що розгорталися на радянсько-німецькому фронті, не могли не внести коректив у зміст діяльності і характер визвольної боротьби ОУН. 17-21 лютого 1943 р. на 3-й конференції ОУН була офіційно проголошена зміна курсу ОУН щодо збройної боротьби проти німецьких окупантів. Саме у цей час була сформульована в загальних рисах стратегія "двофронтової" боротьби ОУН-УПА, суть якої зводилась до одночасної боротьби проти 2-х імперіалізмів - Берліна і Москви. Було також прийнято рішення про зміну назви. ОУН(б) почала називатись ОУН-Самостійників-Державників ОУН-СД, але на ІІІ-му Надзвичайному Великому Зборі ОУН у серпні 1943 р. було повернуто стару назву. У документах конференції зазначалось, що "у відношенні між проводом ОУН і командуванням УПА з одного боку, і німецькою владою з другого, - не заіснували жодні зміни, а зокрема, не має жодної співпраці. Усі того роду поголоски є черговою провокацією ворога, одчисленою на нашу політичну компрометацію".

І все ж наближення радянських військ об'єктивно робило радянський режим головним противником ОУН-УПА. Починаючи з весни 1944 р., формування УПА фактично зосередили головні сили на боротьбі проти радянської влади, яка поверталася у західні області України. У цей час в УПА налічувалося майже 100 тис. бійців і то була її максимальна чисельність. За свідченням останнього головного командира УПА полковника В. Кука, УПА в дні своєї найбільшої сили налічувала приблизно півмільйона чоловік, якщо рахувати не лише вояків, але й усі допоміжні служби та структури.

Таким чином, аналіз архівних матеріалів, а також історичної літератури показує, що ОУН-УПА протягом більшого часу Вітчизняної війни, до моменту визволення Червоною армією Західної України від німців, проводило непримиренні жертовні військові змагання з німецькими загарбниками, які відповідали їм тим же.

Список використаних джерел

  1. Бойко О. Д. Історія України: Навчальний посібник. - 3-тє вид., випр., доп. - К. : Академвидав, 2004. - 687 с.
  2. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник. - Харків : Одіссей, 2005. - 413 с.
  3. Лукашевич О. А. "Конституція" Пилипа Орлика - історико-правова пам'ятка XVIII ст.: науково-популярна література. - Х. : Основа, 1996. - 52 с.
  4. Україна в другій світовій війні: у документах: Збірник німецьких архівних матеріалів: Пер. з нім.. - Львів, 1998
  5. Чуткий А. І. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів. - К. : МАУП, 2006. - 345, с.
  6. Юрій М. Ф. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти. - К. : Кондор, 2007. - 249, с.

Схожі роботи
Екологічне правопорушення
Склад екологічного правопорушення.Санкції проти суб’єктів еколого-правової (превентивної) відповідальності.Види екологічного правопорушення.Дисциплінарна відповідальность...
Загальна характеристика системи правоохоронних органів України. Форми звернення до Конституційного суду України
Форми звернення до Конституційного суду України.Правоохоронна система України: адміністративно-правові засади організації та функціонування...
Ознаки та принципи правової держави
Теорія правової держави у марксистській літературі.Громадянин правової держави.Розвиток політичної демократії.Принципи правової держави...
Органи внутрішніх справ. Правова регламентація та концепція реформування
Свідоцтвом прагнення до формування правової держави, утвердження демократичних принципів в житті суспільства є проголошення Конституцією України (ст.3) відповідно до Декларації прав і...