Тема „втраченої генерації” у творчості Хемінгуея

Вступ

Глава 1. Поняття „втраченої генерації” у збірнику новел „В наш час”.

Глава 2. „Втрачене покоління” в романах „Фієста” та „Прощавай, зброя”.

Глава 3. Характеристика типів „втраченого покоління”.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

„Втрачене покоління”, що нерідко сполучало в собі обмеженість розчарування з безмежністю моральної настійливості ,- досить типове породження тієї історичної доби. І – як часто буває з перехідними явищами – „втраченому поколінню” (навіть у найкращих його художніх зразках) властива певна двоїстість , суперечливість світовідчуття. Поряд з невірою ми бачимо готовність вірити, поряд із жорстокістю життєвої позиції – вболівання за ближнього, поряд з егоцентризмом – романтичну причетність до буття.

Актуальність дослідження

Приступаючи до висвітлення даної теми слід зауважити, що розкриття і характеристика втраченності покоління у творчості Е.Хемінгуея має неабияке значення при вивченні літературної спадщини цього письменника .

На мою думку, саме в цьому ракурсі слід розглядати не лише такі „класичні” для „втраченого покоління” твори Хемінгуея, як романи „І сонце сходить”, „Прощавай, зброє!” чи оповідання „Повернення солдата”, а й узагалі більшість його оповідань 20-х – першої половини 30-х років і навіть „Смерть пополудні” й „Зелені узгір’я Африки”.

Логічне обґрунтування структури роботи.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури. У розділах розкриваються передумови і причини поразки та краху сподівань молоді. Справді, „ідеали зазнали краху”, але лише в тому розумінні, що годі сподіватися на їх здійснення; що ж до їхньої етичної цінності, то вона й після війни сумнівів не викликала.

Глава І. Поняття „втраченої генерації” у збірнику новел „В наш час”.

У книзі «У наш час», на сторінках таких оповідань, як «Містер і місіс Елліот», «Кішка під дощем», «Не в сезон»,— з'являються характерні представники покоління, яке Гертруда Стайн кілька пізніше охрестила «втраченим».

Як народився цей термін? Гертруда Стайн підхопила десь на півдні Франції зауваження старого власника гаражу, спостерігавшого, як невміло копаються його молоді підручні: «Ех, ви! втрачене покоління!»

Хемінгуей поставив ці слова епіграфом до «Фієсти», й настільки сильною була дія його книги, що термін «втрачене» чи «загибле» покоління облетіло весь світ. Коріння цього явища тягнуться далеко в часі і в просторі: воно охоплює покоління молоді багатьох країн, якеповернулось з війни і приголомшене як фронтовими потрясіннями, так і крахом надій на корінні зміни. Але в американського інтелігентного юнацтва й свої, далекосяжні в минуле, причини соціального й культурного порядку для розчарування в американської дійсності.

Досить двузначнийвирок Стайн укладав в собі як осуд, так і жалість і допускав різне тлумачення. У формі — він говорив про повоєнне покоління, якезагинулодля життя, про поколінняскепсису, песимізму, безнадії, а потім, в більш специфічному сенсі, про покоління, які збилися з дороги американського образу життя американської цивілізації, яківтратиливіру в її меркантильно-святошенські«ідеали», в її досягнення, в її можливості.

У США це була прошарок молоді, здивованих дурманним конвеєром і тупою обивательською рутиною у себе вдома, приголомшених фронтовим досвідом в Європі, засліплених там зовнішнім блиском європейської культури, позбавлених коренів і спустошених відривом від рідного ґрунту.

Американська дійсність тиснула і на молодих, і на старих. За якесь десятиліття з власної волі пішли з життя поети Вечел Ліндзі, X. Крейн, Гаррі Кросбі, зійшов з розуму не один Роберт Вульф, спилисьне тільки Скотт Фіцджеральд, Роберт Мак-Елмон. Розгубленість охопила не тільки молодьповоєнних років. Поетеса Дженевьева Таггард справедливо говорила про «хворепокоління» періоду великих потрясінь, великих надій і несправджених очікувань.

У 1921 року почався великий відхідінтелігенції з землі обітованої американського проспериті. Їхали набиратися старої європейської культури і духовних цінностей, спокушала можливість відшліфувати зброю свого мистецтва. Ось як згадує про це добродушний дядько цієї молоді, письменник старшого покоління, англієць Форд Медокс Форд: «Дивовижне це було час Парижі. Молода американська література, всіма визнана і славнозвісна, тоді ще лише народжувалась. І що це були за пологи. Молода Америка, знявшись з простору прерій, кинулася до Парижа. Вони ввірвалися з несамовитістю лошат, яких випустили з витоптаного загону на зелене пасовище. Їх тупіт заглушаввсе звуки. Їх високорослі постаті затуляли дерева паризьких бульварів. Від їх безперервного руху рябіло в очах».

«Втраченагенерація» було, звісно, неоднорідназа своїм складом. Деякі люди цього покоління — справді, кінчені, загиблі люди, втрачені для життя, але інші були втрачені насамперед для того буржуазного- світу, від якого вони відірвалися, який вони відмовлялися визнавати своїм. Найкращі представники «втраченого покоління» зробили внесок не тільки в американську, а й у світову літературу. У США воно знайшло своїх виразників в особі Ернеста Хемингуея і Скотта Фіцджеральда, своїх історіографів — Дос Пассоса иМалькольма Каулі, свого критика Едмунда Уілсона, свого поета Арчибальда Мак-Ліша, своїх поетес — Едну Миллей і Дженевьеву Таггард. Життя дуже ламалоцих письменників. У кожного з них був свій період пустоти та жаху, але вони булив силах не тільки зобразити, а й творчо перевтілитисвій життєвий досвід. У творчості була для них основна точка опори. І врятувало їх непохитназавзятість, віра у свою справу і подолання туги і болю творчоюпрацею. Це далося їм нелегко, але дорогоюціною куплена правда мистецтва допомогла їм сміливо вдивлятися в спустошеність і смерть і сказати про це з граничноюпрямотою, правдивістю і мужністю.

Були серед них і ті, кому криза розкрила очі на дійсний стан справ, і деякі з тих, хто наприкінці 20-х років виступив у захист Тома Муні, Сакко і Ванцетті, на початку 30-х років входили пліч-о-пліч з Драйзером, Шервудом Андерсоном і Синклером Льюісом до складу письменницьких комітетів, а в грізні роки війни в Іспанії були вже остаточно втрачені для буржуазної демократії.

Деякі з творчо обдарованих людей, а і в їх числі і Хемінгуей, вважали, що по мірі сил виконують своє призначення вже тим, що точно фіксують і крах свого покоління, і максимально можливе наближення одинаків до доступних для них кордонів, в очікуванні, коли таке покоління в інших історичних умовах зробить наступний крок через цей рубіж.

Хемінгуей дає в своїх книгах екстракт, показує результати, не простежуючикоренів, і без широкого фону роль його, як «співака втраченого покоління», незрозуміла і часто помилково трактується західної критикою. Багато критиків і читачів, беззастережно зараховуючи Хемингуея до «втраченногопокоління», шукали особисто в ньому ті риси і пороки, з якими він боровся і в розповідях, й у своїй романі «І зійде сонце». Незабаром народилася «хемингуевщина» і сноби-«хемингуевці», які не розуміли чи не хотіли зрозуміти, що Хемінгуей тим ісильний, що він водночас і в «втраченому поколінні», і над ним. Пізніше Хемінгуей писав своєму біографу: «Так, по-моєму, це було розбите покоління, розбите в багатьох відносинах. Але, чорт забирай! ми зовсім не загинули, звісно, крім мертвих, покалічених і явно зійшлихз розуму. Втрачене покоління! — ні... Ми були дуже витривалимпоколінням, багатьом з насневистачало виховання, але це згодом приходить».

Хемінгуей як письменник не міг би так показати цьогосередовища, якби, виріс з неї, він не був їй внутрішньо чужий. Від розчинення в цьомусередовищі його врятувало, насамперед, те, що він зміг правдиво написати про нього, а за письмовим столом він не допускав нічого, «що могло б перешкодити його роботі».[1]

Глава ІІ. „Втрачене покоління” в романах „Фієста”та „Прощавай, зброя”.

Найпомітніше місце в творчості письменника належить темі війни. Проте й ця тема у Хемінгуея – певною мірою наслідок його специфічної манери жити. Світові й громадянські війни – одне з трагічних породжень суперечливої, складної історії XXстоліття, і Хемінгуей не залишався байдужим спостерігачем кривавих воєнних зіткнень, а брав у них участь.

Тематично за межами того, що дали Хемінгуею - письменнику заняття солдата, мисливця чи яхтсмена, не так уже й багато залишається. Це переважно такі оповідання, як "Містер і місіс Елліоти", "Кіт на дощі", "Не в сезон", "Гори як білі слони", "Канарка для дочки”, "Гонка з переслідуванням", "Чиста, ясно освітлена місцинка". В них безнадійність, безперспективність, відчуженість людського існування 20-30-х років показана з її буденного, малопримітного, звично-побутового боку.

Крайня неблагополучність — мотив, хара