Болонський процес

ЗМІСТ

Вступ

1. Передісторія та початок розвитку Болонського процесу

1.1. Ліссабонська конвенція (1997 р.)

1.2. Сорбоннська декларація (травень 1998 р.)

2. Болонська декларація та основні документи щодо втілення її принципів

2.1. Текст Болонської декларації та список країн, міністри вищої освіти яких її підписали (19 червня 1999 р.)

2.2. Тенденції розвитку навчальних структур у вищій освіті в Європі: Зміст основної доповіді Г. Хога і Д. Кірстейн

2.3. Важливість і подальший розвиток Болонського процесу

2.4. Висновки семінару з питань майбутнього формату ступенів бакалавра

2.5. Короткий зміст і висновки огляду реформ, що мали місце з часу підписання Болонської декларації

2.6. "Саламанське звернення" Європейської асоціації університетів (березень-квітень 2001 р.)

3. Празьке комюніке міністрів вищої освіти європейських країн (травень 2001 р.)

3.1. Перспективи розвитку після зустрічі в Празі

4. Досвід Російської Федерації щодо входження в Болонський процес

4.1. Інтеграція російської вищої школи в загальноєвропейську систему вищої освіти: проблеми і перспективи. Рекомендації Міжнародного семінару

4.2. Нарада Робочої групи щодо вивчення аспектів Болонського процесу (20 березня 2003 р.)

4.3. Проблеми введення системи залікових одиниць у вищій професійній освіті: рекомендації Всеросійської наради і засідання Робочої групи для вивчення аспектів Болонського процесу

4.4. План заходів щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої професійної освіти Російської Федерації

5. Пакет документів, прийнятих на Берлінській конференції міністрами вищої освіти Європи (18-19 вересня 2003 р.)

5.1. Створення Європейського простору вищої освіти

Комюніке конференції міністрів вищої освіти (19 вересня 2003 р.)

Берлінське комюніке: програма дій до 2005 року

5.2. Формування загальноєвропейського простору вищої освіти. Внесок Європейської комісії

6. Учасники Болонського процесу

7. Формування європейської та світової співдружності університетів

7.1. Велика хартія університетів (Magna Charta Universitatum)

7.2. Перелік університетів, що підписали Хартію

ПІСЛЯМОВА

ДОДАТКИ

Додаток 1. Глосарій (термінологія) Болонського процесу

Додаток 2. Європейська кредитна система взаємовизнання (ECTS)

Додаток 3. Додаток до диплома

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Процес об'єднання Європи, його поширення на Схід і на Прибалтійські країни супроводжується формуванням спільного освітнього і наукового простору та розробкою єдиних критеріїв і стандартів у цій сфері в масштабах усього континенту. Цей процес дістав назву Болонського від назви університету в італійському місті Болонья, де було започатковано такі ініціативи.

Інтеграційний процес у науці й освіті має дві складові [1]: формування співдружності провідних європейських університетів під егідою документа, названого Великою хартією університетів (Magna Charta Universitatum) [2], та об'єднання національних систем освіти і науки в європейський простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами. Головна мета цього процесу - консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимірі (наприклад, протягом останніх 15-20 років вона значно поступається американській системі), а також для підвищення ролі цієї системи в суспільних перетвореннях.

Болонський процес мав свою передісторію, що полягає в розробленні та підписанні представниками країн Європи Ліссабонської конвенції (1997 р.) про визнання кваліфікацій для системи вищої освіти європейського регіону та Сорбоннської декларації (Париж, Сорбонна, 1998 р.) щодо узгодження структури системи вищої освіти в Європі.

Сам же Болонський процес на рівні держав було започатковано 19 червня 1999 року в Болоньї (Італія) підписанням 30 міністрами освіти від імені своїх урядів документа, який назвали <Болонська декларація>. Цим актом країни-учасниці узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти і домовилися про створення єдиного європейського освітнього та наукового простору до 2010 року. У межах цього простору мають діяти єдині вимоги до визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності громадян, що істотно підвищить конкурентоспроможність європейського ринку праці й освітніх послуг. Зокрема, цим документом було задекларовано: прийняття загальної системи порівнянних учених ступенів, зокрема через затвердження додатка до диплома; запровадження в усіх країнах двох циклів навчання за формулою 3+2, при цьому перший, бакалаврський цикл має тривати не менше трьох років, а другий, магістерський - не менше двох років, і вони мають сприйматися на європейському ринку праці як освітні і кваліфікаційні рівні; створення систем кредитів відповідно до європейської системи трансферу оцінок, включно з постійним навчанням; сприяння європейській співпраці щодо забезпечення якості освіти, розробка порівнянних критеріїв і методів оцінки якості; усунення перешкод на шляху мобільності студентів і викладачів у межах визначеного простору.

Наступний етап Болонського процесу відбувся у Празі 19 травня 2001 року, де було підписано Празьке комюніке представниками вже 33 країн Європи. Бачимо, що до Болонської співдружності на Празькому саміті приєдналися ще три країни.

Головні рішення цього саміту такі:

• країни знову підтвердили свою позицію щодо цілей, визначених Болонською декларацією;

• учасники високо оцінили активну участь у процесі Європейської асоціації університетів (EUA) та національних студентських спілок Європи (ESIB);

• вони відзначили конструктивну допомогу з боку Європейської комісії та висловили свої зауваження щодо подальшого процесу, беручи до уваги різні цілі Болонської декларації.

На саміті було виділено важливі елементи Європейського простору вищої освіти, а саме:

• постійне навчання протягом усього життя;

• мотивоване залучення студентів до навчання;

• сприяння підвищенню привабливості та конкурентоспроможності Європейського простору вищої освіти для інших регіонів світу (зокрема, аспекти транснаціональної освіти).

Третій етап Болонського процесу відбувся в Берліні 18-19 вересня 2003 року, де було підписано відповідне комюніке. Принципово нове рішення Берлінського саміту - поширення загальноєвропейських вимог і стандартів уже й на докторські ступені. Установлено, що в країнах - учасницях Болонського процесу має бути один докторський ступінь - <доктор філософії> у відповідних сферах знань (природничі науки, соціогуманітарні, економічні та ін.). Акцентовано увагу на потребі сприяти європейському простору вищої освіти. Розроблено додаткові модулі, курси та навчальні плани з європейським змістом, відповідною орієнтацією й організацією. Наголошено на важливій ролі, яку мають відігравати вищі навчальні заклади, щоб зробити реальністю навчання протягом усього життя. Зазначено, що Європейський простір вищої освіти та Європейський простір дослідницької діяльності роботи - дві взаємопов'язані частини спільноти знань. Важливо, що з урахуванням цих нових рішень до Болонської співдружності разом з іншими шістьма країнами було прийнято і Росію (отже, до Болонського процесу сьогодні входять 40 країн Європи). Зрозуміло, що з огляду на глибокі традиції російської освіти і науки Російській Федерації буде непросто відмовитися від багатьох переваг своєї системи, наприклад від двох докторських ступенів, від Вищої атестаційної комісії як державного органу контролю за стандартом наукових ступенів та ін.

Четвертий саміт Болонського процесу заплановано провести 19-20 травня 2005 року в Бергені (Норвегія).

Отже, Болонський процес - це процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах Європи. Його метою є створення до 2010 року європейського наукового та освітнього простору задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, підняття конкурентоспроможності європейської вищої школи.

Для досягнення цієї мети було запропоновано [3]:

• прийняти зручні та зрозумілі градації дипломів, ступенів і кваліфікацій;

• увести в своїй основі двоступеневу структуру вищої освіти;

• використати єдину систему кредитних одиниць (систему ECTS - European Community Course Credit Transfer System) і додатків до дипломів;

• напрацьовувати, підтримувати і розвивати європейські стандарти якості із застосуванням порівнянних критеріїв, механізмів і методів їх оцінки;

• усунути існуючі перепони для розширення мобільності студентів, викладачів, дослідників і управлінців вищої школи.

На всіх етапах Болонського процесу було проголошено, що цей процес:

- добровільний;

- полісуб'єктний;

- такий, що ґрунтується на цінностях європейської освіти і культури;

- такий, що не нівелює національні особливості освітніх систем різних країн Європи;

- багатоваріантний;

- гнучкий;

- відкритий;

- поступовий.

Але не слід ідеалізувати Болонський процес. Він нерівномірний, суперечливий, складний. Його цілі ще дуже гіпотетичні. Як приєднання до цього процесу, так і неприєднання мають свої переваги та ризики. Втім з урахуванням усіх <за> і <проти> для країн, які ставлять за мету економічний і суспільний розвиток і, зрештою, вступ до Європейського Союзу (ЄС), альтернативи Болонському процесові немає. Ми вже значно спізнюємося щодо цього. І чим більше зволікатимемо з рішучими кроками, тим важчим для нас буде вступ до Болонської співдружності. Якщо на установчій конференції в Болоньї 1999 року до перших 29 країн майже не висували суттєвих вимог, то вже на Празькому саміті 2001 року до наступних чотирьох кандидатів вони були досить серйозними, а сім країн, які входили до Болонської співдружності на Берлінському саміті 2003 pоку, змушені були витримати справжній іспит. Безперечно, вступ до цієї співдружності наступних країн на Бергенському саміті 2005 року буде дуже складним.

Для того щоб вступити до Болонської співдружності, Україні треба буде зробити два істотні кроки.

По-перше, провести ґрунтовний порівняльний аналіз вітчизняної системи науки й освіти з європейською (за болонською моделлю). За результатами цього аналізу визначити, що потрібно буде змінити в нашій системі науки й освіти, і започаткувати відповідні реформи.

Ці реформи вже не зможуть бути <косметичними>. Вони мають стосуватися корінних основ нашої науки й освіти. Здійснюючи їх, ми повинні будемо відповісти на запитання: чого і як слід навчати в сучасному світі гострої конкуренції? Ми не зможемо уникнути реальної інтеграції вітчизняної науки й освіти. Через відмову від освітньо-кваліфікаційного рівня <спеціаліст> виникне потреба започаткувати еквівалентну систему другого рівня. Особливо це важливо для підготовки і кваліфікації інженерів в умовах креативної практики, що має закінчуватися обов'язковим винахідництвом і створенням нової техніки. Доведеться приймати нелегкі рішення стосовно системи наукових ступенів кандидатів і докторів наук та принципів їх присудження.

На шляху цих реформ виникне ще багато складних проблем. Але особливість найближчого періоду часу в тому, що уникнути зазначених перетворень уже неможливо. Бо, не проводячи реформ або зволікаючи з ними, наша країна підсилюватиме ізоляційні явища як з боку Європи, так і з боку Росії, дедалі більше поглиблюючи власну суспільну й економічну кризу. Справді, після вступу Росії до Болонської співдружності всі наші сусіди, за винятком Білорусі та Молдови, уже стали учасниками європейського інтеграційного процесу.

Другим важливим кроком має бути прийняття урядом усвідомленого політичного рішення, яке б ґрунтувалося на потребі проведення зазначених реформ і яке б було покладено в основу рішучої зовнішньої політики держави, спрямованої на інтеграцію вітчизняної системи науки й освіти в європейський простір.

Сьогодні це поняття визначається різними термінами: система кредитних одиниць, система кредитних заліків, система кредитних рівнів, система залікових одиниць, кредитна система взаємовизнання тощо.

1. Передісторія та початок розвиткуБолонського процесу

Європейська співдружність і європейська вища школа пройшли майже піввіковий шлях до прийняття Болонської декларації. Уже в сімдесятих роках минулого століття в Європі починає напрацьовуватися політичний консенсус щодо нової ролі вищої освіти, особливо в професійній її компоненті, на європейському ринку праці, який поступово об'єднується в один великий простір. Формування Європейського простору вищої освіти, зближення його цілей, стандартів, моделей стали адекватною відповіддю вищої школи на зростаючу конкуренцію у світі, особливо з північноамериканським регіоном (США, Канада). Одночасно з політичним об'єднанням країн Європи в ЄС напрацьовувалася концепція створення єдиного європейського освітнього і наукового простору.

В основі цього інтеграційного процесу, що став передісторією Болонського процесу, лежать три важливі документи:

1. Великахартіяуніверситетів(Magna Charta Universitatum).

2. Ліссабонська конвенція (Ліссабон, 1997 р.).

3. Сорбоннська декларація (Париж, Сорбонна, 1998 р.).

Зупинимося детальніше на другому і третьому документі, а перший розглянемо в другій частині цієї книги.

1.1. Ліссабонська конвенція (1997 р.)

Конвенцію про визнання кваліфікацій, що стосуються вищої освіти в європейському регіоні (Ліссабон, 1997 р.), розроблено і прийнято під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО. Вона містить угоди про [4]:

• визначення основних термінів (доступ; прийом; оцінка вищих навчальних закладів і програм; оцінка індивідуальних кваліфікацій; повноважний орган з питань визнання; вища освіта; вищий навчальний заклад; програма вищої освіти; період навчання; кваліфікація (кваліфікація вищої освіти; кваліфікація, що дає доступ до вищої освіти); визнання; вимоги (загальні вимоги; особливі вимоги);

• компетенцію державних органів;

• основні принципи оцінки кваліфікації;

• визнання кваліфікацій, що дають доступ до вищої освіти;

• визнання періодів навчання;

• визнання кваліфікацій вищої освіти;

• визнання кваліфікацій біженців, переміщених осіб та осіб, що знаходяться в становищі біженців;

• інформацію про оцінку вищих навчальних закладів і програм;

• інформацію з питань визнання;

• механізми здійснення;

• заключні положення.

Зазначимо, що не всі країни, які приєдналися до Болонського процесу, підписали Ліссабонську конвенцію.

Головну ідею, зафіксовану в Ліссабонській конвенції, можна процитувати так:

Велике розмаїття систем освіти в європейському регіоні відображає його культурну, соціальну, політичну, філософську, релігійну й економічну різноманітність, яка становить виняткове надбання, що потребує усілякої поваги>; прагнення країн-підписантів полягає в тому, щоб <:надати всім людям цього регіону можливість повною мірою користуватися цим джерелом різноманіття, полегшивши доступ жителям кожної держави й учням навчальних закладів до освітніх ресурсів інших держав

1.2. Сорбоннська декларація (травень 1998 р.)

25 травня 1998 року чотири європейські міністри підписали в Парижі (Сорбонна) спільну декларацію, спрямовану на гармонізацію національних систем вищої освіти.

Це були:

• Клод Аллегре, міністр національної освіти, досліджень і технологій (Франція);

• Луїджі Берлінгер, міністр народної освіти університетів і досліджень (Італія);

• Тесса Блекстоун, міністр вищої освіти (Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії);

• Юрген Рюттгерс, міністр освіти, науки, досліджень і технологій (Німеччина).

Головні положення цієї декларації такі:

• формування відкритого європейського простору у сфері вищої школи;

• міжнародне визнання та міжнародний потенціал систем вищої освіти, безпосередньо пов'язаний з прозорістю і легкістю для розуміння дипломів, ступенів і кваліфікацій;

• орієнтація переважно на двоступеневу структуру вищої освіти (бакалавр, магістр) як умова підвищення конкурентоспроможності європейської освіти і визнання;

• використання системи кредитів (ECTS);

• міжнародне визнання першого ступеня вищої освіти (бакалавр);

• надання випускникам першого ступеня права вибору подальшого навчання, щоб отримати диплом магістра (коротший шлях) або доктора (довший шлях) у послідовному режимі;

• підготовленість магістрів і докторів до науково-дослідницької діяльності;

• підтвердження Ліссабонської конвенції;

• пошук шляхів ратифікації набутих знань і оптимальних можливостей для визнання дипломів і вчених ступенів;

• стимулювання процесу вироблення єдиних рекомендацій для досягнення зовнішніх визнань дипломів і кваліфікацій та працевлаштування випускників;

• формування Європейського простору вищої освіти;

• зближення спільних структур виданих дипломів і циклів (ступенів, етапів, рівнів, ярусів) навчання;

• консолідація позиції, яку займає Європа в світі, постійним удосконаленням і оновленням освіти, доступної всім громадянам ЄС.

Наведемо повний текст декларації.

Узгодження структури системи вищої освіти в Європі (укладено чотирма міністрами Франції, Німеччини, Італії і Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії)

Париж, Сорбонна, 25 травня 1998 року

Європейський процес останнім часом дуже швидко просунувся вперед. Важливо, щоб люди не забували, що Європа - це не тільки євро, банки та економіка: вона також має бути <Європою знань>. Ми маємо спиратися на інтелектуальну, культурну, соціальну й технічну велич нашого континенту і зміцнювати її. Її переважно формували університети, які продовжують відігравати значну роль у її розвитку.

Університети створено в Європі приблизно три чверті тисячоліття тому. У наших країнах знаходяться найстаріші університети, які найближчим часом будуть святкувати суттєві ювілеї, як, наприклад, нині Паризький університет. У ті часи студенти й академіки вільно розповсюджували та швидко поширювали знання по всьому континенту. На сьогодні дуже багато наших студентів не мають можливості навчатися за межами своєї країни протягом свого навчання та після випуску.

Тепер ми знаходимося на початку значних змін в освіті й умовах праці, коли треба всебічно розвивати різнопланові курси підвищення кваліфікації, тому що навчання протягом усього життя дуже важливе сьогодні. Ми зобов'язані дати нашим студентам і нашому суспільству таку систему вищої освіти, щоб вони мали найкращі можливості шукати і знаходити свою особисту сферу для застосування вмінь.

Європейський простір вищої освіти відкриває величезні перспективи. Поважаючи нашу різноманітність, ми разом з тим маємо докласти зусиль для знищення кордонів і розвитку структури викладання та навчання, яка сприяла б збільшенню мобільності і тісній співпраці.

Міжнародне визнання та великий потенціал наших систем викликають велике зовнішнє та внутрішнє зацікавлення. Здається, виникає система, у якій два основні цикли будуть міжнародно еквівалентними.

Оригінальності та гнучкості системи досягають впровадженням кредитів (таких як у ECТS) і семестрів. Це дозволить затвердити отримані кредити для тих, хто бажає почати або продовжити навчання в будь-якому європейському університеті та здобути ступінь у будь-який час протягом свого життя. Звісно, студенти повинні мати право вступити до академічного світу в будь-який час свого професійного життя та з будь-якою освітою.

Студенти повинні мати доступ до різних програм, зокрема й можливість багатопрофільного навчання, розвивати знання мов і використовувати нові інформаційні технології.

Міжнародне визнання першого рівня циклу як відповідного рівня кваліфікації - це важливий компонент успіху в нашому прагненні, оскільки ми намагаємося зробити наші схеми вищої освіти зрозумілими для всіх.

У другому циклі студенти післядипломної освіти можуть вибирати між навчанням на здобуття ступеня <магістр> або звання доктора наук, з можливістю переходу з одного на інший. На обох рівнях більшу увагу приділяють дослідженню та самостійній роботі.

На обох рівнях студентам будуть сприяти, щоб вони щонайменше один семестр проводили в будь-якому університеті іншої країни. Водночас більше викладачів і дослідників мають працювати в європейських країнах за межами своєї. Підтримка ЄС, що швидко зростає, повністю сприятиме працевлаштуванню студентів і викладачів.

Більшість країн, не тільки європейських, стають упевненішими щодо потреби стимулювання такого розвитку. Конференції європейських ректорів, президентів університетів, груп експертів та академіків у відповідних країнах поширили думки з цього приводу.

Збори щодо визначення кваліфікацій вищої освіти в академічній сфері в межах Європи призначено на наступний рік у Ліссабоні. Збори мають встановити велику кількість базових вимог і визнати, що деякі країни можуть брати участь у більш конструктивній схемі. Виходячи з цих висновків, хтось може прийняти їх і піти далі. Це вже досить загальне підґрунтя для взаємного розгляду ступенів вищої професійної освіти через відповідні директиви ЄС.

Наші уряди, однак, продовжують відігравати важливу роль у здійсненні поставленої мети, підтримуючи заходи, завдяки яким можна підтвердити і визнати відповідний рівень здобутої освіти. Ми сподіваємося, що надалі це допоможе підписати міжуніверситетські договори. Координувати всю структуру рівнів і циклів можна зміцненням уже здобутого досвіду, завдяки об'єднанню дипломів, пілотним заходам, діалогу з усіма зацікавленими сторонами.

Ми, що нижче підписалися, зобов'язуємося просувати загальну структуру рекомендацій, спрямованих на вдосконалення зовнішнього визнання та мобільності студентів з їх подальшим працевлаштуванням. Річниця Паризького університету, сьогодні у Сорбонні, надає нам важливу можливість брати участь у наших спробах щодо створення європейського простору вищої освіти, де національні особливості та загальні інтереси зміцнять становище Європи, її студентів, а особливо її громадян.

До Сорбоннської декларації доречно висловити ряд коментарів.

По-перше, Сорбоннська декларація не порушує питань про гармонізацію змісту освітніх програм, навчальних планів і методів навчання. Навпаки, у ході інколи особливо гарячих дебатів наголошувалося на різноманітності відмінностей і потребі поважного ставлення до них.

По-друге, у ній не згадано схему 3-5-8 (бакалавр - магістр - доктор), запропоновану Attali у звіті, підготовленому для Франції.

По-третє, у декларації немає побажань щодо присвоєння ступенів після закінчення першого циклу, які мають міжнародне визнання.

По-четверте, підписана тільки чотирма країнами, вона чітко орієнтована на інтеграцію Європи, співзвучна Маастрихтському договору і кладе в основу три ключові вирази: мобільність, визнання, доступ до ринків праці.

По-п'яте, декларація - це заклик підвищити конкурентоспроможність європейської вищої освіти. У ході дискусії її учасники стурбовано говорили про те, що Європа все більше поступається США у боротьбі за студентів, викладачів, дослідників і капітали, інвестовані в систему вищої освіти, і що вже сама ця обставина зумовлює потребу в чіткіше прописаних і зіставних кваліфікаціях. Щодо цього слід наголосити, що в декларації увагу сконцентровано саме на кваліфікаціях, а не академічних ступенях. Смисл дискусії тісно пов'язаний з виникненням і розвитком європейського та глобального ринків праці.

По-шосте, у процесі обміну думками згадувалося про роль університетів світового рівня у становленні інноваційного бізнесу, місця колишніх вищих навчальних закладів освітнього сектору в торгівлі, що спеціалізується на експорті.

Зазначимо ще раз: Сорбоннська декларація не була спробою обмежити культурне чи освітнє різноманіття і не містить у собі ідей, що допускають подібне її трактування.

Надалі міністрів, відповідальних за вищу освіту в різних країнах, називатимемо міністрами вищої освіти.

2. Болонська декларація та основні документи щодо втілення її принципів

2.1. Текст Болонської декларації та список країн, міністри освіти яких її підписали

Спільна декларація міністрів освіти Європи

Болонья, 19 червня 1999 року

Європейський процес, завдяки його особливим досягненням упродовж останніх декількох років, стає більш відчутною та значущою реалією для ЄС і його громадян. Перспективи розширення разом з поглибленням відносин з іншими європейськими державами надають цій реалії ще ширших вимірів. Водночас ми є свідками дедалі більшого усвідомлення політиками та науковцями, а також громадськістю, потреби у побудові більш всеохоплюючої та спрямованої у майбутнє Європи, зокрема на основі використання і зміцнення її інтелектуального, культурного, соціального, наукового та технологічного потенціалу.

"Європа знань" є на сьогодні широко визнаним незамінним фактором соціального та людського розвитку, а також невід'ємною складовою зміцнення й інтелектуального збагачення європейських громадян, оскільки саме така Європа спроможна надати їм необхідні знання для протистояння викликам нового тисячоліття разом із усвідомленням спільних цінностей і належності до єдиної соціальної та культурної сфери.

Загальновизнаним є першочергове значення освіти й освітньої співпраці для розвитку та зміцнення стабільних, мирних і демократичних суспільств, що особливо відчувається на прикладі ситуації на південному сході Європи.

У Сорбоннській декларації від 25 травня 1998 року, в основу якої покладено саме такі міркування, наголошується на провідній ролі університетів у розвитку європейського культурного простору.

У ній наголошується, що створення Європейського простору вищої освіти є ключовим шляхом сприяння мобільності та працевлаштуванню громадян, а також розвитку континенту в цілому.

Група європейських держав прийняла запрошення взяти на себе зобов'язання щодо досягнення визначених у Декларації цілей, підписавши її чи висловивши принципову згоду. Спрямованість декількох реформ у сфері вищої освіти, які були паралельно розпочаті в Європі, засвідчили рішучість багатьох урядів діяти.

Зі свого боку, європейські вищі навчальні заклади взяли на себе завдання та головну роль у створенні Європейського простору вищої освіти, у тому числі виходячи з основоположних принципів Болонської університетської хартії 1988 року. Надзвичайно важливим є те, щоб незалежність і автономія університетів забезпечували постійну адаптацію систем вищої освіти і наукових досліджень відповідно до нових потреб, вимог суспільства та розвитку наукових знань.

Обраний курс пролягає у правильному напрямі та має значущу ціль. Досягнення більшої сумісності та порівнянності систем вищої освіти, втім, потребує постійної рушійної сили. Ми повинні підтримувати цей процес, сприяючи реалізації конкретних заходів, аби наші кроки на окресленому шляху приносили відчутні результати. У зустрічі, що відбулася 18 червня, узяли участь авторитетні фахівці та науковці з усіх представлених на ній держав. Було вироблено ряд корисних порад щодо кроків, які потрібно здійснити.

Зокрема, нам слід зосередитися на вирішенні завдання збільшення міжнародної конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти. Життєздатність і ефективність будь-якої цивілізації вимірюється її культурним впливом на інші країни. Ми повинні забезпечити існування такої системи вищої освіти в Євро-пі, яка була б привабливою для всього світу і відповідала б особливостям наших культурних і наукових традицій.

Підтверджуючи свою підтримку загальним принципам, викладеним у Сорбоннській декларації, ми координуємо нашу політику з метою досягнення найближчим часом, не пізніше першої декади третього тисячоліття, таких цілей, які, на нашу думку, мають першочергове значення для створення Європейського простору вищої освіти та поширення європейської системи вищої освіти в світі:

1. Затвердження загальноприйнятної та порівнянної системи вчених ступенів, у тому числі шляхом запровадження додатка до диплома, з метою сприяння працевлаштуванню європейських громадян і міжнародній конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти.

2. Запровадження системи на основі двох ключових навчальних циклів: додипломного та післядипломного. Доступ до другого циклу навчання потребуватиме успішного завершення першого, який має тривати щонайменше три роки. Учений ступінь, що присвоюється після завершення першого циклу, на європейському ринку праці сприйматиметься як відповідний рівень кваліфікації. Кінцевим результатом другого навчального циклу має бути вчений ступінь магістра та/або кандидата наук, як у багатьох європейських країнах.

3. Створення системи кредитів на зразок Європейської системи трансферу оцінок (ЕСТS) як відповідного засобу сприяння більшій мобільності студентів. Кредити можуть бути отримані також поза межами вищих навчальних закладів, включаючи постійне навчання, за умови їхнього визнання з боку відповідного університету-отримувача.

4. Сприяння мобільності через усунення перешкод на шляху ефективного використання права на вільне пересування з безпосередньою метою:

• забезпечення студентам доступу до навчальних можливостей, а також до відповідних послуг;

• забезпечення визнання та зарахування часу, який учитель, дослідник чи член адміністративного персоналу провів у європейському навчальному закладі, досліджуючи, викладаючи та виконуючи відповідну своєму фахові роботу, зі збереженням їхніх законних прав;

• сприяння європейському співробітництву щодо забезпечення якості освіти з метою вироблення порівняльних критеріїв і методологій;

• просування необхідних європейських стандартів у галузі вищої освіти, зокрема щодо розробки навчальних планів, співробітництва між освітніми закладами, схем мобільності й інтегрованих навчальних, дослідних і виховних програм.

Отже, ми беремо на себе зобов'язання досягнути окреслених вище цілей - у межах своєї компетенції та поважаючи відмінності в культурі, мові, національних освітніх системах, а також автономію університетів - з метою зміцнення Європейського простору вищої освіти. Задля цього ми проводитимемо політику міжурядового співробітництва із залученням європейських неурядових організацій, що функціонують у сфері вищої освіти. Ми сподіваємося на швидку та позитивну відповідь з боку університетів та їхній активний внесок в успішність наших зусиль.

З переконанням у тому, що становлення Європейського простору вищої освіти потребує постійної підтримки, контролю й адаптації до еволюційних потреб, ми вирішили провести ще одну зустріч упродовж наступних двох років з метою оцінки досягнутого та наших нових кроків.

Caspar EINEM

Minister of Science and Transport

(Австрія)

Gerard SCHMIT

Director General of French Community

Ministry for Higher Education and Research

(Бельгія, Французька спільнота)

Jan ADE

Director General

Ministry of the Flemish Community

Department of Education

(Бельгія, Фламандськаспільнота)

Anna Mmia TOTOMANOVA

Vice Minister of Education and Science

(Болгарія)

Eduard ZEMAN

Minister of Education, Youth and Sport

(ЧеськаРеспубліка)

Margrethe VESTAGER

Minister of Education

(Данія)

Tonis LUKAS

Minister of Education

(Естонія)

Maija RASK

Minister of Education and Science

(Фінляндія)

Claude ALLEGRE

Minister of National Education, Research and Technology

(Франція)

Wolf-Michael CATENHUSEN

Parliamentary State Secretary

Federal Ministry of Education and Research

(Німеччина)

Ute ERDSIEK-RAVE

Minister of Education, Science, Research and Culture

Land Scheswig-Holstein

(Постійнаконференціяміністрівкультуринімецькихземель)

Gherassimos ARSENIS

Minister of Public Education and Religious Affairs

(Греція)

Adam KISS

Deputy State Secretary for Higher Education and Science

(Угорщина)

Gudridur SIGURDARDOTTIR

Secretary General

Ministry of Education, Science and Culture

(Ісландія)

Pat BOWLING

Principal Officer

Ministry for Education and Science

(Ірландія)

Ortensio ZECCHINO

Minister of University and Scientific and Technological Research

(Італія)

Tatiana KOKEK

State Minister of Higher Education and Science

(Латвія)

Kornelijus PLATELIS

Minister of Education and Science

(Литва)

Erna HENNICOT-SCHOEPGES

Minister of National Education and Vocational Training

(Люксембург)

Louis GALEA

Minister of Education

(Мальта)

Loek HERMANS

Minister of Education, Culture and Science

(Нідерланди)

Jon LILLETUN

Minister of Education, Research and Church Affairs

(Норвегія)

Wilibald WINKLER

Under Secretary of State of National Education

(Польща)

Eduardo Marzal GRILO

Minister of Education

(Португалія)

Andrei MARGA

Minister of National Education

(Румунія)

MilanFTACNIK

Minister of Education

(Словаччина)

Pavel ZGAGA

State Secretary for Higher Education

(Словенія)

D.Jorge FERNANDEZ DIAZ

Secretary of State of Education, Universities,

Research and Development

(Іспанія)

Agneta BLADH

State Secretary for Education and Science

(Швеція)

Charles KLEIBER

State Secretary for Science and Research

(Швейцарськаконфедерація)

Baroness Tessa BLACKSTONE of Stoke Newington

Minister of State for Education and Employment

(Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії)

Отже, зміст декларації зводиться до таких практичних кроків:

• уведення системи двохетапної вищої освіти: базової (бакалаврат) і повної (магістратура); доступ до другого етапу потребує завершення першого. Ступінь, що надається після закінчення першого етапу, визначається на європейському ринку праці як достатній рівень кваліфікації;

• уведення системи кредитних одиниць (наприклад, ECTS) як засобу підвищення мобільності студентів. Кредитні одиниці можуть діяти на всіх рівнях вищої освіти, включаючи неперервну освіту, за умови їх визнання навчальними закладами на основі принципу добровільності;

• з метою забезпечення працевлаштування випускників університетів на європейському ринку праці та підвищення конкурентоспроможності системи вищої освіти видаватимуться взаємоузгоджені й уніфіковані додатки до дипломів для введених рівнів вищої освіти, які зрозумілі, прозорі та зіставні між собою на всьому європейському (Болонському) просторі;

• стимулювання мобільності і створення умов для вільного переміщення студентів, викладачів, науковців, менеджерів освіти в межах Болонського простору;

• розвиток європейської співпраці у сфері контролю якості вищої освіти з метою напрацювання зіставних критеріїв і методологій;

• підсилення європейського виміру вищої освіти, перш за все у сферах наукових досліджень, і проектування нових, конкурентоспроможних освітніх програм.

Відомі європейські аналітики в галузі вищої освіти Гай Хог (Guy Haug) і Крістейн Таух (Christain Tauch) у своєму аналізі Болонського процесу [6] зазначили, що майбутнє цього процесу визначається двома фундаментальними принципами:

• студенти Європи повинні мати право на отримання таких освітньо-професійних рівнів, які будуть ефективно використовуватися не лише в тих країнах, де вони їх отримали, а й у всій Європі;

• головний обов'язок університетів і урядів країн Європи - вжити всіх необхідних заходів для забезпечення студентів відповідними до загальних вимог кваліфікаціями.

У зв'язку з важливістю більшості положень аналітичного огляду докторів Гая Хога та Джет Кірстейн [7] наведено переклад повного тексту цієї доповіді.

2.2. Тенденції розвитку навчальних структур у вищій освіті в Європі:
Зміст основної доповіді Г. Хога і Д. Кірстейн

Поступове пристосування системи накопичення заліків, подібної до ECTS (залікова система отримання диплома про освіту)

Це зробить більш гнучкими національні/інституційні системи (зокрема, перспектива навчання протягом життя), наблизить їх до рівня світових систем і полегшить мобільність як у межах ЄС, так і на світовому рівні.

Прийняття загальної, але гнучкої системи кваліфікацій

Негнучка, однорідна модель (як, наприклад, модель 3-5-8) уже не бажана в Європі. Поряд з аналізом наявних систем і реформ наступна система може стати загальноприйнятою, як гнучка й така, що зважає на національні особливості та вибір предметів (термін навчання визначається не роками, а кількістю академічних заліків, які треба скласти - академічний рік відповідає 60 залікам (кредитним одиницям) ECTS):

• початковий рівень (сертифікат, диплом): 1-2 роки чи відповідна кількість заліків ECTS;

• рівень першого ступеня (бакалавр, інший перший рівень): 3-4 роки чи відповідна кількість заліків ECTS;

• рівень магістра: приблизно 5 років чи відповідна кількість заліків ECTS, з яких принаймні рік відповідає залікам ECTS рівня магістра;

• докторський рівень: по-різному (взагалі 7 чи 8 років).

Зараз установлюють основні критерії отримання ступеня "бакалавр" . Головними чинниками цього є нові навчальні плани (замість звичайного повторювання вже існуючих), гарантований рівень (основою є знання та певна компетентність, а не витрачений час), реальні вакансії на ринку праці, чітке відокремлення від аспірантури та формальна акредитація.

Скорочені програми для магістрів (1 рік) надають можливість вибрати місце навчання в Європі та сприяють виникненню міжнародної конкуренції.

Удосконалені європейські стандарти щодо забезпечення якості навчання, оцінювання й акредитації:

• порівнянні системи забезпечення якості, особливо щодо встановлення базових стандартів, що ґрунтуються більше на набутих знаннях (результат), ніж на витраченому часі та змісті навчального плану (процес);

• незалежне оцінювання, налаштоване на європейський рівень вивчення широкого кола предметів; наявний простір для незалежного оцінювання можна заповнити завдяки агентствам, незалежним від національної та європейської влади, які працюють відповідно до предметних ліній; вони можуть вийти на один рівень з наявними та запланованими в майбутньому європейськими предметними мережами;

• координований підхід до стандартів якості для транснаціонального навчання, що порушує питання про визнання приватних іноземних навчальних закладів.

Надання права європейцям використовувати нові можливості навчання

Подібні системи заліків, зрозумілі структури ступенів, забезпечення якості навчання і більш широкий європейський ринок праці - це структурні інновації, завдяки яким можна створити цілий ряд нових можливостей освіти, доступної усім. Їх вплив міг бути значнішим у поєднанні з кроками, спрямованими на отримання ступеня фахівця за короткий термін, за яких перевагу надають новим видам мобільності, подальшому посиленню мережі NARIC/ENIC відповідно до європейських стандартів, а також ліквідації всіх перешкод на шляху до мобільності студента і викладача.

Комбінований вплив пропонованих дій дозволив би зробити вищу освіту в Європі зрозумілішою та привабливішою для студентів, учених і працівників різних континентів; вони посилили б конкурентоспроможність Європи, її роль і вплив у світі.

Напрями та питання структури вищої освіти Європи

Цей документ є внеском до Сорбоннської декларації (травень 1998 року), у якій ідеться про гармонізацію структури кваліфікаційних систем вищої освіти в Європі. Його головними цілями є відображення зон конвергенції цих систем (більшістю в ЄС/ЄЕС), визначення напрямів, що впливають на них, та шляхів посилення конвергенції в майбутньому.

Дослідження наявних структур доводить, що в європейських країнах існує безліч різноманітних навчальних планів і структур. Відповідно до Сорбоннської декларації навчання має поєднувати базовий університетський і випускний цикли, але ця Декларація не визначає терміни навчання.

Наступне обговорення було зосереджене на існуванні (або виникненні) європейської моделі, що складається з трьох базових рівнів кваліфікації. Термін навчання - 3, 5 і 8 років.

Не було зазначено жодної конвергенції подібності щодо моделі 3-5-8. Традиційний ступінь "бакалавр", так само, як і новий, потребує 3-4 років навчання. Більшість країн Європи мають замість ступеня "бакалавр" - перший ступінь - 4 роки навчання. Однак існує високий рівень конвергенції щодо 5 навчання на магістра, але немає стандартного 8річного терміну навчання на ступінь "доктор". На додаток, Сполучене Королівство, США та більшість країн світу, крім континентальної Європи, використовують дворівневу (базовий - випускний цикл) систему, але їх терміни навчання та структури ступенів значно відрізняються. Терміни навчання, швидше за все, рахуватимуться академічними заліками (кредитними одиницями), а не роками.

В Європі є декілька важливих напрямів, що впливають на структуру ступенів/кваліфікацій. Керівництво багатьох країн наполягає на скороченому циклі навчання, тобто на зменшенні терміну навчання до його офіційної тривалості (у багатьох країнах він на 2-4 роки більше) і введенні першого ступеня в країнах з навчальними планами без проміжного рівня. Нещодавними реформами в Німеччині та Австрії поряд з традиційними введено нові навчальні плани для бакалаврів і магістрів на добровільних засадах. А в Італії та Франції чинний навчальний план було перетворено на перший рівень та аспірантуру. Елементи дворівневої системи навчання існують у багатьох європейських країнах і, здається, що лише декілька країн ЄС не мають чи не експериментують з дворівневими навчальними планами хоча б на будь-якому рівні системи вищої освіти.

У країнах з подвійними системами розподілу між університетами та неуніверситетськими секторами (та структурами ступенів) уже майже не існує.

Більшість країн уже прийняли чи перебувають у процесі прийняття різних типів систем переходу до академічних заліків; більшість з них є такими, що відповідають системі ECTS (залікова система отримання диплома про освіту), яка стає основною в багатьох навчальних закладах. Існує певна тенденція до автономізації університетів, яка також містить нові принципи контролю за якістю й оцінюванням у багатьох країнах.

Останнім часом вища освіта Європи зіткнулась із зростаючою конкуренцією з-за кордону. Транснаціональне навчання англійською мовою, що проводять іноземні заклади через філіали університетських містечок, франчайзинг чи в електронному вигляді, досить поширене в європейських країнах. Цілий новий сектор вищої освіти виникає поряд з традиційними, національними, державними системами. Але до цього часу його ігнорували як уряди країн, так і університети Європи.

Запропоновано чотири головні напрями комбінованої дії, завдяки чому можна досягти бажаної однорідності та прозорості у кваліфікаційних структурах Європи.

У наступних чотирьох підрозділах наведено найважливіші (на думку авторів) аналітичні матеріали, які відображають сутність і особливості Болонського процесу.

2.3. Важливість і подальший розвиток Болонського процесу

МАЙБУТНЄ ЄВРОПИ: ПОГЛЯД З БОЛОНЬЇ

Програмний виступ делегата з особливих доручень Асоціації європейських університетів Г. Хога

Маастрихт, 2 грудня 1999 року

Шановні колеги!

Маю десь півгодини, щоб переконати вас у тому, що Болонська декларація є конкретним міністерським документом. Це - ключовий документ, який започатковує кардинальні зміни у розвитку європейської вищої освіти. Кожен присутній у цьому залі відчує це тією чи іншою мірою на собі.

Я брав участь у підготовці робочої доповіді для зустрічі міністрів освіти та керівників цієї галузі в Болоньї, з якою пані Джет Кірстейн та я ознайомили Конфедерацію союзів ректорів ЄС та Асоціацію європейських університетів за допомогою Європейської комісії.

Спочатку зупинюся на важливості форуму в Болоньї, а потім розгляну перспективи на майбутнє.

Важливість Болонської декларації

Болонську декларацію було прийнято через рік після Сорбоннської декларації. Ці два документи мають декілька важливих рис. По-перше, їх об'єднує одна кінцева мета - поступове створення єдиного Європейського простору вищої освіти. Друга спільна риса - підхід до справи, що передбачає спільні зусилля міністрів і представників вищої освіти. По-третє, обидва документи віддають перевагу структурі перед змістом і більше зосереджуються на "кваліфікаціях", ніж на дипломах вищої школи ("бакалавр", "магістр" та ін.). По-че