Локальні цивілізації 21 століття

Вступ.

1. Східнослов’янська цивілізація перед трансформаційними випробуваннями.

2. Основні типи міжкультурних контактів локальних цивілізацій.

3. Сучасність української регіональної цивілізації.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

В сучасній науці точаться гострі дискусії з проблем становлення і згасання різних цивілізацій. Аналіз широкого історичного, філософського, соціологічного і політологічного матеріалу дозволяє говорити, що людство подолало довгий шлях від прадавніх локальних (інколи від мікролокальних) до регіональних (в політичному і географічному змісті), а потім і до глобальних цивілізацій. Єгипетська, вавилонська, іудейська, грецька, римська, слов’янська, германська, інкська та інші - це вже регіональні цивілізації, що розвинулися на базі становлення великих і малих держав, етносів. Релігійні цивілізації (християнська, буддійська, ісламська), географічні (європейська, китайська, індійська, японська тощо) цивілізації - це вже епоха широкого протистояння і діалогу цивілізацій передглобалістського характеру. Суто глобальна цивілізація - це всесвітня людська цивілізація, що охоплює як центральний елемент дві регіональні цивілізації - європейську і північноамериканську (остання розвинулась у відносно самостійну цивілізацію). Але тут варто враховувати, що сучасну всесвітню цивілізацію складають й інші регіональні цивілізації - китайська, японська, індійська, євразійська (з центром у Росії), а також інші регіональні та локальні цивілізації, в тому числі й українська.

Існує і всесвітня цивілізація, яка створювалася як цілісність тисячоліттями. До неї входить і Україна. Ця цивілізація не сприймає внутрішньої самоізоляції регіональних і локальних цивілізацій, внутрішньої глибини їх мовчання, змушує вступати в діалог мовою ідеології, політики, економіки, культури. Отже, на початку XXI століття склалася нова конфігурація цивілізацій, яка не вкладається у формулу „західна - незахідні цивілізації” і що єдиний шлях розвитку людства - перехід на західні моделі розвитку, залучення західних цінностей. Глобалізація всесвітньої цивілізації супроводжується регіоналізацією цивілізацій, створенням нових субрегіональних цивілізацій, які класифікуються за релігійним, економічним, політичним та іншими критеріями, сплеском активності локальних цивілізацій на державній та етнічній основах: держави-цивілізації, етноси-цивілізації.

1. Східнослов’янська цивілізація перед трансформаційними випробуваннями

Глобальний характер сучасних трансформаційних перетворень змушує кожне окремо взяте суспільство постійно звертатись до усвідомлення власної сутності, до виявлення особливостей попереднього історичного розвитку та оцінки своєї ролі у світовому контексті. Для нових незалежних держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР, процес пошуку власної ідентичності рівнозначний пошукові формули самовиживання.

Східнослов’янська цивілізація, що упродовж усієї своєї бутності нівечилась і нищилась, витримувала мученицькі тортури, стаючи по суті полігоном найкрутіших історичних експериментів і випробувань, зазнала в останні роки відчутних геостратегічних втрат. Її сучасний стан можна охарактеризувати як винятково критичний: геополітичний центр втрачено, духовні полюси – у стані «смути», культурне ядро розмите або зруйноване, а пострадянська культурна периферія зазнає випробувань у вогні локальних конфліктів на тлі загального посилення відцентрових процесів.

Подібна картина, якою постійно зловживають політичні сили, вороже налаштовані щодо будь-яких трансформаційних зрушень, не позбавлена реально-загрозливих рис:

· базовий потенціал суспільства (природні ресурси, економіка, фінанси, наука і технологія, оборонні сили) значною мірою підірвано, частково втрачено (культура, моральність, довіра до владних і фінансових структур) або ж не може бути відновлено у короткі терміни (чисельність населення);

· практично заблоковано імпульси висхідного (прогресивного) розвитку;

· соціальна динаміка набула негативного спрямування;

· розірвано стійкі духовні зв’язки історичних часів – сучасного з минулим та майбутнім.

Трансформаційні перетворення зумовлені перш за все внутрішніми імпульсами. На відміну від них, цивілізаційні дрейфи (дрейф, за тлум. словн., – відхилення судна від курсу під впливом вітру і течії) є штучними стрімкими відхиленнями окремих країн (груп країн) від власних – цивілізаційних, суперетнічних, загальнокультурних – цінностей та ідеалів у бік іншосистемних базових цінностей та ідеалів.

Трансформаційний перехід не в останню чергу утруднений відсутністю такої сучасної технології суспільних перетворень, яка була б геополітично та геокультурно прийнятною у Східній Європі. Тож не дивно, що увага політиків-практиків здебільшого прикута саме до модернізаційних теорій, але ігнорує проблеми національної та цивілізаційної своєрідності. До того ж, для здійснення універсалістських проектів модернізації міжнародні фінансові організації надають, хоч і надто скромні, проте відчутні в умовах скрути матеріально-фінансові ресурси. На реалізацію ж проектів національного та цивілізаційного самоствердження кошти потрібно заробляти самостійно. Щоправда, певний простір для вибору все ж таки існує.

Східноєвропейськими науковими центрами напрацьовано наступні концепції історичного розвитку:

· «формаційну», започатковану ще класичним марксизмом й спрямовану на осягнення устрою «загальної гармонії» та «остаточної» соціальної справедливості;

· «модернізаційно-ліберальну», що визнає можливою «імплантацію» на вітчизняний грунт західного цивілізаційного досвіду й застосовує для аналізу суспільних подій виключно західні оціночні категорії;

· «цивілізаційну», що стверджує негативне ставлення до ідеї уніфікованого розвитку й обстоює ідею багатоваріантності світової історії.

У зв’язку із внутрішньою суперечливістю й певною штучністю формаційної концепції та самоочевидною проблематичністю концепції ліберальної у східноєвропейських суспільствах дедалі більше прихильників знаходить парадигма, що спирається на цінності цивілізаційного (суперетнічного) самобутництва.

Існування соціокультурних цілісностей цивілізаційного типу знаходить підтвердження у численних соціологічних моніторингах. Зокрема, ретельне вивчення локальних цінностей місцевих політичних еліт, що проводилось у 1991-1996 рр. в межах дослідницького проекту «Демократія та місцеве самоврядування» у восьми республіках колишнього СРСР з Україною та Росією включно, а також у шести центральноєвропейських, чотирьох західноєвропейських державах та у Туреччині, дає всі підстави стверджувати, що в Європі існує щонайменше три кластери, тобто класи споріднених елементів статистичної сукупності, політичних культур. До першого належать держави з високим рівнем демократичних засад – вони охоплюють регіон від Швеції до Швейцарії й Італії. Другий кластер, в якому демократичні цінності мають в цілому позитивне сприйняття, займає простір від Польщі до Угорщини й Словенії. Третій пролягає через терени у напрямі Україна – Росія – Киргизстан, де цінності демократії здебільшого ігноруються [2, 21-29].

Отже, сутність цивілізаційної проблеми та вірогідних підходів до її осмислення можна, виходячи зі сказаного, сформулювати у вигляді відповідей на запитання:

1. Хто (держави, етноси, культури) до якого цивілізаційного простору (блоку, сфери, системи) нині належить?

2. З яких цивілізаційних складників побудовані існуючі державні утворення й соціокультурні системи, як давно вони існують у нинішньому вигляді?

3. Чиїми зусиллями (етносів, культур або держав) ті або інші цивілізаційні простори було створено, хто споконвічно знаходився в їхньому «центрі», а хто й чому втратив головну роль і становить тепер ближню й далеку «периферію»?

4. У рамках якого цивілізаційного блоку (системи, лінії, простору) Україна і Росія розвиватимуться надалі?

5. Довкола якого політичного «центру» – старого чи нового – в майбутньому трансформуватиметься східнослов’янський цивілізаційний простір?

Вимальовується, як бачимо, цілісна проблема, що не підлягає, на нашу думку, дробленню. Геостратегічний аспект її визначає місце України і Росії у «світовому співтоваристві» й хронополітично орієнтує темпи їх пристосування до наднаціональних структур. Соціокультурний же аспект досліджує чинники успішного вирішення зазначеного завдання, вказує, яким геокультурним потенціалом держави можуть реально скористатися, а який утруднює реалізацію належних модернізаційних перетворень.

У процесі комплексного розв’язання проблеми слід взяти до уваги наступні тези:

· кожен етнос виникає й формується в унікальних історичних умовах і виводити його виключно з одного пракореня принаймні некоректно; те ж саме стосується ліній культурних першоджерел, хоча культурна лінія здатна об’єднати чимало етносів, нерідко приналежних навіть до різних цивілізаційн