Державне регулювання

1. Специфічні риси та особливості системи державного управління соціально-економічним розвитком України. Стратегічна мета та завдання державного регулювання економіки України. Короткострокові та середньострокові цілі соціально-економічного розвитку України.

2. Вплив держав на реформування відносин власності в Україні.

3. Державний захист конкуренції.

4. Державне регулювання розвитку підприємництва (цілі державного регулювання підприємництва, механізм впливу держави на великий бізнес, малий бізнес).

5. Науково-технологічна політика держави.

6. Соціальна політика держави.

7. Державна зайнятість населення.

Список використаної літератури.


1. Специфічні риси та особливості системи державного управління соціально-економічним розвитком України. Стратегічна мета та завдання державного регулювання економіки України. Короткострокові та середньострокові цілі соціально-економічного розвитку України

Цілі державного регулювання на кожному історичному етапі залежать від багатьох чинників: ступеня загального розвитку економіки; структури економіки на сучасному етапі та бажаної в майбутньому; міри участі країни в міжнародному поділі праці.

Класичний "набір" цілей державного регулювання економічно розвинених країн такий:

· економічний розвиток;

· повна зайнятість;

· економічна ефективність;

· стабільний рівень цін;

· економічна свобода;

· справедливий розподіл доходів;

· економічна забезпеченість;

· збалансованість експорту та імпорту.

Стосовно економіки України потрібно окреслити пріоритетні економічні цілі, які б відповідали новому ринковому механізму господарювання та відбивали національні інтереси. Основною метою державного регулювання економіки України має стати розвиток виробничих сил країни, який у кінцевому підсумку оцінюється через підвищення добробуту народу. Причому категорія "виробничі сили" має відбивати нову ситуацію в постіндустріальному світі.

Структуру виробничих сил формують: інтелект, інформаційна база, науково-творчий потенціал; підприємницький ресурс; праця та її мотивація; техніка і технологія (засоби праці); енергетична праця; матеріально-сировинна база; територіально-просторовий розвиток; організаційно-структурні чинники; культурне середовище.

Виробничі сили, що розглядаються в такому розширеному розрізі, становлять каркас постійного розвитку системи господарювання держави. Розвиток виробничих сил — критеріальний параметр, що поєднує цілі реформ і засоби їх реалізації.

До цілей державного регулювання в умовах переходу України до ринкових відносин належать також конкретні цілі, що випливають з основної мети:

· забезпечити матеріально-вартісну збалансованість розвитку й узгодженої діяльності всіх галузей і сфер економіки, спрямованої на досягнення намічених соціально-економічних цілей;

· створити сприятливі зовнішні економічні умови для розширеного відтворення виробництва всередині країни;

· оздоровити фінансовий стан економіки;

· стабілізувати збільшення обсягів виробництва;

· відновити місце України в міжнародному поділі праці;

· забезпечити соціальний захист населення;

· забезпечити раціональне природокористування та створити сприятливі економічні умови для життя населення.

Процес розроблення системи державного регулювання передбачає також послідовне вирішення ще низки завдань, зокрема:

· розроблення методології та методів, а також створення системи засобів державного регулювання з урахуванням особливостей соціально-економічного розвитку;

· визначення найважливіших соціальних, економічних та інших цілей і завдань на перспективу, зокрема соціальних орієнтирів, основних пропорцій і структурних зрушень, а також найефективнішої соціально-економічної політики, що сприяє їх реалізації (економічні цілі потрібно визначити для країни загалом, окремих її регіонів, сфер економіки, територіально-виробничих формувань, виходячи з нагальності задоволення потреб суспільства, наявних ресурсів і встановлених пріоритетів розвитку);

· встановлення шляхів і конкретних засобів досягнення поставлених цілей, контроль за реалізацією затверджених завдань, програм та інших елементів;

· загальне сприяння окремим процесам переходу до ринкових відносин і їх організаційно-правове забезпечення.

2. Вплив держав на реформування відносин власності в Україні

У вузькому розумінні приватизація означає не політику, яка охоплює всі сектори економіки, а повну (або часткову) передачу прав власності на капітал відповідного державного підприємства акціонерному товариству або приватній особі.

Приватизацію в Україні можна розділити на два основних види: велика і мала приватизація.

До об'єктів малої приватизації належать невеликі підприємства або окремі структурні підрозділи підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, легкої промисловості, харчової, переробної промисловості, промисловості будівельних матеріалів, будівництва, окремих видів транспорту, житлово-експлуатаційного і ремонтного господарства, зокрема:

• цілісні майнові комплекси невеликих державних підприємств;

• окреме індивідуально визначене майно;

• об'єкти незавершеного будівництва і законсервовані об'єкти;

• структурні підрозділи (одиниці) інших підприємств, що можуть бути виділені в аналогічні або взаємозамінні види товарів (робіт, послуг).

Нині Україна почала здійснювати «велику» приватизацію, в ході якої необхідно повною мірою врахувати гіркий досвід спекулятивно-мафіозної малої приватизації, повчальний досвід приватизації в західних країнах, а також позитивний і негативний досвід Росії, де проведено масове акціонування великих держпідприємств. Велика приватизація найбільш повно відображає основні цілі приватизації. До цього слід додати, що велика приватизація, яка охоплює переважну частину державної власності веде до зміни всього соціально-економічного устрою суспільства, переходу від державно-бюрократичного до корпоративно-приватного капіталізму. Глибокою помилкою є думка про те, що велика приватизація являє собою певний одномоментний акт. Насправді це процес, який займає досить тривалий період часу.

Нині найжорсткішій критиці піддається приватизація сертифікатна. Дехто намагається довести, що це був помилковий етап і слід було відразу розпочинати з грошової приватизації, оскільки сертифікатна приватизація практично нічого не дала, не сформувала клас реальних власників.

Підсумки процесу приватизації оцінюються неоднозначно. З одного боку, виконано головні завдання масової приватизації — стимулювання прискореного розвитку недержавного сектора економіки; формування на основі найактивніших соціальних сил класу приватних власників, зацікавлених у модернізації виробництва та ефективному використанні матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Приватизація супроводжувалася численними недоліками концептуального, нормативно-правового, організаційно-методологічного, економічного, судово-проваджувального, інформаційного характеру. Особливо слід відзначити, що приватизація здійснювалася часто тіньовими, а нерідко і кримінальними методами. На найвищому рівні офіційно визнано, що ці процеси фактично не контролюються державою.

3. Державний захист конкуренції

Держава забезпечує захист конкуренцiї у пiдприємницькiй дiяльностi. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомiрне обмеження конкуренцiї та недобросовiсна конкуренцiя. Види i межi монополiї визначаються законом.

Недосконала конкуренція та наявність монополій створюють серйозні проблеми. Недосконала конкуренція виникає тоді, коли будь-який конкурент має змогу одноосібно впливати на ціни. Якщо монополія замінює конкуренцію, то продавці впливають на ринок і маніпулюють цінами на власну користь, завдаючи шкоди суспільству загалом.

Монополісти можуть штучно обмежувати обсяги виробництва, одержувати вищий прибуток. В інтересах монополістів розподіляються також ресурси. Це зумовлює необхідність державної антимонопольної діяльності. Ефективною є тільки система антимонопольних законів, мета якої — захистити і посилити конкуренцію, підвищити ефективність виробництва.

Зважаючи на особливості монополізованих товарних ринків в Україні, тут доцільно впроваджувати такий комплекс заходів щодо захисту конкуренції:

· децентралізація управління;

· зменшення кількості чи зняття бар'єрів, що обмежують вихід суб'єктів господарювання на існуючі ринки;

· стимулювання виходу на монополізовані ринки нових суб'єктів господарювання;

· поділ існуючих державних монопольних утворень;

· ліквідація державних організаційних структур монопольного типу.

Децентралізація управління передбачає розмежування функцій між органами державної виконавчої влади; позбавлення зазначених органів невластивих їм функцій; надання права втручатись у господарську діяльність підприємств (крім випадків, передбачених законом України); зменшення кі