Роль і значення іудаїзму в формуванні і розвитку християнської культури

Вступ.

1. Історичні умови виникнення та розвитку іудаїзму.

2. Філософські й моральні принципи іудаїзму.

3.Іудаїзм в сучасній Україні. Хасидизм.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Іудаїзм постав на духовних теренах світу як перша монотеїстична релігія. Він є однією з небагатьох національних релігій давнього світу, що збереглися дотепер. Водночас його вчення є складовою частиною двох світових релігій — християнства та ісламу.

Термін «іудаїзм» походить від назви єврейського племінного об'єднання Іуди, яке наприкінці XI ст. до н.е. домінувало в Ізраїльсько-іудейській державі.

Іудаїзм — одна з найдавніших релігій світу. її основні уявлення, що складалися протягом багатьох сторіч, містять у собі догмати про бога Ягве, «богообраність» євреїв, пришестя спасителя — месії, загробне життя і безсмертя душі. Іудаїзм у другому тисячоріччі до н. є. на базі політеїстичних вірувань і обрядів кочових єврейських племен Північної Аравії, а після завоювання ними в XIII столітті до н. є. Ханаану (стародавня назва Палестини) ввібрав у себе релігійні уявлення місцевих землеробських народів.

Культ Ягве, бога племені Іуди (звідси — іудаїзм), що зіграло головну роль у становленні давньоєврейської держави на початку X в. до н. є. і висунуло зі свого середовища династію перших царів, поступово перетворився на загальнодержавний генотеїстичний культ, а потім — на культ єдиного Бога, що керує світом.

Значну роль в іудейському культі відіграють різноманітні свята, серед яких слід звернути увагу на суботу (шаббат), пасху (песах), кущі (суккот), новий рік (рош-гашана), судний день (іом-кіпур) і п'ятидесятницю (шабуот). Більшість з цих свят спочатку відбивали виробничу діяльність древніх євреїв і збігалися з основними господарськими циклами скотарського, а потім землеробського періоду.


1. Історичні умови виникнення та розвитку іудаїзму

Єврейський етнос сформувався в процесі інтеграції кочових скотарських племен хапіру, які у III тис. до н.е. рушили з Аравійської пустелі в Палестину і підкорили частину країни Ханаан. На перших порах свого перебування в Палестині, яка охоплювала території теперішніх Палестини, Ізраїлю та Йорданії, євреї жили розрізненими племенами. З часом, запозичивши у розвинутіших ханаанців навички землеробства, вони перейшли до осілого життя. Близькість мов сприяла змішуванню хапіру і ханаан-ців, внаслідок чого виникла єдина народність, що стала називатися євреями. У перекладі з давньоримської це слово означає «ті, що прийшли з-за ріки Євфрат».

Наприкінці XIII ст. до н.е. з племен, що мали між собою більш-менш стійкі відносини, утворилася єврейська держава Ізраїль. За часів царювання Давида, а потім його сина Соломона (кінець XI — перша пол. X ст. до н.е.) єврейське царство було одним із наймогутніших. Але в 935 р. до н.е. внаслідок внутрішньої боротьби воно розпалося на Ізраїльське та Іудейське царства.

Ізраїльське царство наприкінці XIII ст. до н.е. було завойоване Ассирією, а його мешканці розчинилися серед різномовного населення Близького Сходу. На початку VI ст. до н.е. вавилонський цар Навуходоносор II завоював Іудейське царство, переселивши іудеїв до Вавилону. Наприкінці того ж століття Вавилонія була захоплена персами, які дозволили іудеям повернутися у відновлений Єрусалим, відбудувати храм Ягве, внаслідок чого цей період іудейської історії називають «періодом другого храму». У II— І ст. до н.е. сформувалося нове Іудейське царство, яке згодом опинилося під владою римлян. Спротив іудеїв римському пануванню спричинив вигнання їх з Єрусалиму і розселення на різних землях Римської імперії. Саме у зв'язку з цим з'явився термін «діаспора» — розселення євреїв за межами Палестини.

У процесі розвитку давньоєврейської держави форму-валася іудейська релігія. Цей процес був двостороннім, оскільки централізація і зміцнення державної влади відбувалися одночасно з утвердженням віри в єдиного Бога. *У євреїв на першому місці опинився культ Ягве (Ієгова) — Бога племені Іуди, звідси й назва — іудейська релігія. Спочатку Ягве як духа і демона пустелі, символ врожаю вшановували євреї, які займалися скотарством (його уявляли в образі бика або лева). З часом Ягве став покровителем племені Іуди, а пізніше його було визнано Богом усього єврейського народу в Ізраїльській державі й богом війни, захисником держави, покровителем військових дій. Стверджувалося, що Ягве обрав євреїв своїм улюбленим народом ще до поселення його в Палестині. Так виник міф про те, що колись євреї перебували в Єгипті, а Ягве вивів їх звідти. Поступово Ягве став уособлювати кращі риси інших богів. Тому його стали визнавати і покровителем урожаю, торгівлі, захисником у бою, наставником у ремеслах. Усі інші боги вважалися його підлеглими, служителями. У 960 р. до н.е. в Єрусалимі було споруджено храм Ягве[2, c. 73-74].

Провідну роль у поширенні іудейської релігії, культу Ягве відіграли жерці, оскільки в цьому процесі міцніли і їх позиції. Соломон відновив закон, за яким жерці отримували від землеробів і скотарів десяту частину врожаю або приплоду худоби. Храмові належали раби і велике багатство. Поступово Єрусалим став релігійним центром країни.

Ім'ям Ягве єрусалимські жерці освячували засади рабовласницького суспільства, спонукаючи віруючих молитися і приносити жертви на честь не тільки Бога Ягве, а й царя єврейського. За це обіцяли винагороду на небі. Прообразом єдиного Бога в іудаїзмі була деспотична влада царя у давньоєврейській державі: цар небесний був відображенням царя земного. Надалі давньоєврейську державу підкорювали почергово ассирійські, вавилонські, перські, грецькі й римські завойовники. Але віра в єдиного Бога, підтримувана царями-завойовниками та іудейськими священиками, не слабшала.

Історично виділяють три основних періоди еволюції іудаїзму: давній (біблейський), середньовічний (талмудський) і сучасний.

На давньому етапі іудаїзм зберігав численні пережитки примітивних релігій давніх євреїв і споріднених з ними семітських племен, що кочували в степах і пустелях Аравії та в інших країнах Передньої Азії. Лише наприкінці цього періоду племінні культи, фетишистські та інші язичницькі погляди заступив іудейський монотеїзм, який став духовним втіленням давньоєврейської рабовласницької монархії.

Головними його ідейними виразниками були жерці Єрусалимського храму, вони й створили першу священну книгу іудаїзму Тору (давньоєвр. — закон, вчення), яка разом з іншими книгами згодом утворила першу біблійну книгу — Старий Завіт (Завіт — угода, договір, союз Бога з людьми), визнану іудейською релігією. В іудеїв він має назву Танах, структуру якого складають: Тора (П'ятикнижжя Мойсееве), Невіїм (Пророки, або Книги пророцькі), Ктувім (Писання). Тора об'єднує п'ять книг: Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення закону (Друга книга законів, Второзаконня).

Тору ще називають П'ятикнижжям Мойсеевим, оскільки іудеї вважають, що вона продиктована пророку Моисею самим Богом і жодна книга не може зрівнятися з нею. У книзі Буття йдеться про створення світу Богом приблизно за 3760 років до н.е., про перших людей, їхнє життя, вигнання з раю, про всесвітній потоп. Вихід описує життя євреїв у Єгипті та їхній вихід звідти. Левит зосереджується на законах, виявленні гріхів, заповідях. Числа викладають історію поневірянь єврейського народу після виходу з Єгипту. Повторення Закону (Второзакония) повторює багато вже раніше викладених законоположень. Сформульовані в ній заповіді, закони, рішення переплітаються із споминами і повчаннями[2, c. 53-54].

У давньому світі, щоб надати рабовласницьким законам більшої сили, їм приписували божественне походження. Тому Тора за своїм змістом є своєрідним кодексом рабовласницького права. У віросповідальній та культовій сфері вона встановлює правила іудейського культу і обґрунтовує монотеїзм Ягве.

Друга частина Старого Завіту — Книги Пророків — розповідає про завоювання Палестини і розселення євреїв у Ханаані. Третю його частину — Писання — становлять псалми, притчі, пісні тощо.

Тривалий час біблійні сюжети поширювалися в усній традиції. Формування тексту Старого Завіту відбувалося в лоні іудаїзму з середини І тис. до н.е. до X ст. до н.е. Виправлення та редагування його іудейськими книжниками-масоретами тривало ще дев'ять століть. Усі тексти були створені давньоримською мовою, названою в Старому Завіті «ханаанською», «іудейською».

Крім масоретської редакції Старого Завіту, існує й Септуагінта (лат. septuaginta — сімдесят).

Духовне життя євреїв концентрувалось у їх релігійному центрі — общині. За вимогами ритуалу вони що-суботи збиралися для богослужіння, читання Священного Писання (релігійних книг, які, згідно з віровченням, написані з волі Бога), обговорення різних справ, що стосувалися общини.

Зв'язок з Єрусалимським храмом та його жерцями був незначним. Паломництво в Єрусалим тричі на рік, як цього вимагала Біблія, було неможливим для більшості євреїв, які жили у віддалених країнах. Тому вже в IV ст. до н.е. почала вини