Німецько-українські відносини з початку їх встановлення і до нинішнього часу

Вступ.

1. Історичні стосунки між державами та відновлення матеріальних цінностей.

2. Розбудова співробітництва України та Німеччини та сучасний розвиток українсько-німецьких відносин.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Новітня історія українсько-німецьких відносин містить чимало подій, для характеристики яких застосовуються слова „перший", „вперше". Так було на самому початку їх розвитку після відновлення незалежності України, віриться, що так буде і зараз, коли ці відносини переживають свій ренесанс.

Провідне положення ФРН на Європейському континенті, її політичний вплив і економічна могутність, а також високий ступінь впливу цієї держави на інтеграційні процеси в Європі об’єктивно визначають доцільність будувати відносини України з Німеччиною як стратегічні. Однак, невідповідність потенціалів політичного та економічного впливу цих двох держав визначає відмінність поведінки України та ФРН у відносинах між собою та перешкоджає розбудові між ними стратегічного партнерства. З іншого боку, актуальність дослідження політичного та безпекового виміру відносин між Україною та ФРН обумовлена неоднозначністю в оцінках українсько-німецького співробітництва вітчизняними та закордонними фахівцями.

Жодні політичні події за кордоном за останні п'ятнадцять років, не кажучи вже про події в Україні, включаючи Чорнобильську катастрофу, не висвітлювалися німецькими мас-медіа настільки масштабно та доброзичливо, як „помаранчева революція". Цей безпрецедентний інтерес до подій у нашій державі, така хвиля позитивної інформації про Україну фактично наново відкрили її для німецької аудиторії. Загалом можна констатувати, що пересічний німець наразі перестав асоціювати Україну з Чорнобилем, з корупцією або з черговим скандалом за участю офіційних осіб, побачивши достойну європейську націю, яка поділяє справжні демократичні цінності й більше того - готова їх захищати з гідністю.


1. Історичні стосунки між державами та відновлення матеріальних цінностей

Час стирає сліди війни, але не в галузі культурних втрат. Через багато десятиліть не зникають проблеми, спричинені наслідками злочинів і грабунків, резонують болючі питання, вирішення яких зволікається. Сьогодні на чільні місця українсько-німецького співробітництва в галузі взаємного повернення пам'яток культури в світлі переговорів України та ФРН виносяться питання реституції культурних цінностей, що були втрачені або незаконно переміщені під час другої світової війни і в наступні роки, їх перебіг відбив засади Угоди між Урядом України та Урядом ФРН (від 15.02.1993 р.) про культурне співробітництво.

Лінія розвитку реституційного процесу як важливого фактора зміцнення українсько-німецьких взаємин має поступальний характер. Стимулював цей процес факт передачі свого часу колишнім прем'єр-міністром України Л. Кучмою під час проведення днів України в Баварії у дарунок німецькому народові 32 документів і малюнків Й. Гете, що до війни належали Німеччині.

Обмін культурними цінностями відтоді набув дальшого розвитку. Українська сторона передала німецькі археологічні знахідки Каблова, а німецька, в свою чергу, — пам'ятки археології, вивезені у 1944 році з Херсонського краєзнавчого музею. Згодом в Україну було повернуто понад 700 книжок з Пфальбаумузею міста Унтерульдинген, а до Бремена передано портрет Ганса фон Маре. Ця фаза еволюції реституційних відносин між Україною та Німеччиною ґрунтується на взаємоповазі і паритетності, її слід вітати, пам'ятаючи, що в орбіту відносин залучаються, крім того, приватні особи, котрі в силу різних умов володіють культурними цінностями, які належать іншим державам.

Конструктивність співробітництва між Україною і Німеччиною очевидна. Вона відбилася в протокольному документі, а це є сподівання і надія, що німецька сторона не тільки домагатиметься законно отримати німецькі культурні цінності, що зберігаються на території України, не тільки вимагатиме створення повного реєстру цих "трофеїв війни" і вільного допуску німецьких експертів-спеціалістів до згаданих сховищ (які до незалежності України вважалися спецсховищами і були засекречені), а й адекватно ставитиме проблему повернення культурних цінностей України в площину договірних умов. Українська сторона веде пошук втрачених власних національно-культурних пам'яток, створюючи відповідний банк даних, і разом з тим, дотримуючись протокольних норм, здійснює реєстр трофейних німецьких пам'яток, а це вимагає подолання реальних проблем, і, зрештою, додаткових коштів. Німецька сторона ніколи системно не реєструвала українські культурні цінності, мотивуючи це їх відсутністю на території ФРН[4, c. 3].

У широкому контексті культурного співробітництва реституційний процес невід'ємний від нормативно-моральних оцінок і зобов'язань. Насамперед вони стосуються України, культура якої в ході воєнних трагічних обставин постраждала чи не найбільше. Але право відповідної компенсації в сфері втрат культурних цінностей стосовно України ніколи не застосовувалося. І сьогодні не бачать цілісної проблеми в цьому напрямі наші партнери, учасники переговорів, що відстоюють лише національні інтереси Німеччини. Такий аспект розуміння проблем виключає паритетність зобов'язань, доброчинність реституційних стосунків і унеможливлює об'єктивне, з погляду історичної правди, її панорамне бачення.

Три протоколи, підписані українсько-німецькими делегаціями протягом 1994-1996 років, стверджуючи пріоритети міжнародних норм, не приховують і не гальмують, а, навпаки, виокремлюють і динамізують коло питань, що становлять взаємний інтерес. Кількість питань, що чекають відповіді, зростає. В площині ідеальної істини це означає, що партнери, плануючи і розгортаючи свою діяльність та ініціативи, повинні взаємно враховувати національно-культурні інтереси кожної з договірних сторін. Таких нормативно-етичних засад і дотримується українська сторона, яка і на переговорах у Берліні поінформувала, що вона приступила до реєстрації втрачених в Україні культурних цінностей, створення державного механізму для розв'язання складних проблем повернення культурних цінностей та виконання своїх міжнародно-правових зобов'язань, а також норм свого внутрішнього законодавства.

Українська сторона передала німецьким партнерам список виявлених культурних цінностей, що були переміщені з Німеччини в Україну, 275 з них зберігаються в Національному історичному музеї, 14 - в Українській академії мистецтв. Співробітники музеїв ретельно готували списки, тамуючи справедливий жаль: в часи війни нацисти не лише пограбували музей, а й поглумилися, знищили інвентарні книги, по суті, в музеї залишилися після окупації голі стіни. Збитки очевидні, і їх слід брати до уваги в ході сучасних переговорів, тримаючи в пам'яті, окрім того, ще десятки музеїв, які були обкрадені, спустошені. Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей передала нещодавно німецькій стороні через офіційні канали списки втрат ряду українських музеїв. Мета цих реєстрів - максимально стимулювати процес повернення національних скарбів до України[12, c. 54-55].

У широкому спектрі культурного співробітництва, в текстовій обтічності ця загальна норма формально урівняла права та обов'язки обох сторін в реституційному процесі, не визначила предмет повернення, не врахувала те, що Україна під час війни зазнала агресії з боку нацистської Німеччини і тотального пограбування культурних цінностей, а тому потребує за міжнародним правом відповідної компенсації.

Претензії української сторони до німецької в світлі сучасних проблем меншою мірою рівнозначні стосовно претензій німецької сторони до української. Без взаємних компромісів питання не зрушиться. Така реальність історичних обставин, яка не знімається одним розчерком пера, потрібні час, еволюційний процес. Потрібна в цій делікатній сфері спокійна врівноважена співпраця на експертному, науковому рівні, а не від випадку до випадку з нагоди візитів високопоставлених політиків і дипломатів, притім цю сферу слід розглядати більше в культурологічній площині, аніж у політичній.

Німецька сторона вимагає беззастережного укладення й передачі німецьких культурних цінностей, що перебувають в українських музеях. По-перше, спадщина, що є в державних сховищах, була поза межами ґрунтовного вивчення й належного обліку протягом багатьох десятиліть і, по-друге, ретельний підрахунок втрат, знищених або пограбованих пам'яток українським музеям слід вести з урахуванням потреб національної спадщини. Протягом післявоєнного періоду такий підрахунок ніколи не провадився, і тільки тепер в умовах сучасної державної політики в галузі культури ця робота здійснюється. Робота, звісно, актуальна, але вона повинна вестися спокійно, без "форсажу". Отже, поруч із виявленням державного національного музейного фонду організовано дослідження пам'яток, що були переміщені пі