Європейська політика сусідства

Актуальність теми. Європейська політика сусідства (European Neighbourhood Policy) - нова політика ЄС, якою передбачено створити в південному і східному напрямках нових кордонів розширеного GC зону створити стабільності, миру і добробуту налагодженням тісних довготривалих відносин із сусідніми країнами. На мою думку, Європейську політику сусідства (ЄПС) спрямовано на те, щоб не припустити виникнення нової лінії розподілу між розширеним ЄС і країнами-сусідами, і надати їм можливість брати участь у різних видах діяльності ЄС завдяки тіснішій політичній, економічній, культурній співпраці. Тому останнім часом ЄПС стала об'єктом жвавого обговорення в політичних і наукових колах нашої країни.

За визнанням значної частини політиків і світової громадськості Україна є однією з основних країн у забезпеченні системи європейської безпеки. Розвиток глобальних процесів на європейському та євразійському просторах робить українське питання ключовим. Між тим, входження України в європейський простір відбувається суперечливо: суттєві зрушення в одних напрямах чергуються з прикрими похибками в інших.

Об’єктомдослідження є європейська політика сусідства та утвердження нового, що відповідає інтересам незалежної держави, зовнішньополітичного курсу України; предметомдослідження є – європейський вектор української політики, завдання, шляхи та засоби реалізації його інституційного забезпечення та перспективи розвитку.

Метоюроботи є визначення на підставі комплексного аналізу концептуальних основ формування та реалізації європейської політики добросусідства, обґрунтування конкретних напрямів та форм поглиблення партнерства України з європейськими країнами та організаціями.

Основна частина. На початку 2002 року Велика Британія, Скандинавські країни, Австрія та Німеччина запропонували новий підхід до відносин ЄС з новими (після розширення, яке мало відбутися за два роки) країнами-сусідами на сході, зокрема з Україною. Офіційно роботу з підготовки концепції посилення відносин ЄС зі східними країнами-сусідами було започатковано рішенням Люксембурзької Ради ЄС у квітні 2002 року. Невдовзі під час дискусії в ЄС було визначено два підходи до вирішення цього питання. Деякі країни-члени ЄС пропонували сконцентруватися на трьох нових східноєвропейських сусідах (Україні, Білорусі та Молдові), інші - розробити концепцію "Ширшої Європи", яка охоплювала б усі країни-сусіди ЄС. У підсумку було розроблено Ініціативу для нових країн-сусідів, а саме: Молдови, України та Білорусі.

Згодом виникли суперечки навколо Ініціативи, оскільки деякі країни-члени ЄС мали застереження, що її може бути розцінено новими країнами-сусідами як певний етап на шляху до набуття членства в ЄС. Ці застереження базувалися і на суперечних (з погляду політологів) подіях, які розгорталися в кожній країні-учасниці Ініціативи. На перешкоді участі в Ініціативі Білорусі стояв недемократичний режим президента країни О. Лукашенка. А українська та молдавська влади, попри євроатлантичну риторику, демонстрували на той час підходи до керування своїми країнами, які здебільшого аж ніяк не відповідали демократичним і ринковим стандартам Об'єднаної Європи.

Крім того, у середземноморських країнах-членах ЄС почали поширюватися настрої щодо обмеженості Ініціативи тільки східноєвропейськими країнами і лунати думки щодо включення до неї своїх південно-середземноморських партнерів. Така позиція пояснювалася тим, що деякі європейські країни бачили наслідком майбутнього розширення зниження активності та підтримки ЄС країн південного Середземномор'я. Іншою причиною суперечок навколо Ініціативи був узагалі "східний фактор", оскільки чимало держав вважали східноєвропейську політику ЄС неповною, якщо вона не враховуватиме інтереси Російської Федерації.

Через занепокоєння, які зростали, на саміті ЄС у Копенгагені (грудень 2002 року) було вирішено поширити Ініціативу на південно-середземноморських партнерів і Російську Федерацію. Назву було змінено на "Ширшу Європу". Проте представники скандинавських країн-членів ЄС і Великої Британії й надалі бажали зміцнювати відносини саме з Україною та Молдовою, що виявилося під час обговорення питань навколо Ширшої Європи на рівні міністрів закордонних справ у квітні 2003 року.

Однак розширення Ініціативи фундаментально змінило її суть. Чимало країн, які різняться географічно, політично, культурно та економічно, відтоді було об'єднано поверхневою категорією "сусіди": європейські країни, які мали за мету набути членства в ЄС (такі як Україна), були прирівняними до неєвропейських, які не мали подібних амбіцій чи взагалі не могли розраховувати на членство в ЄС.

З погляду переважної кількості країн-членів ЄС "Ширша Європа" мала означати розвиток відносин із країнами-сусідами без будь-якої, навіть довгострокової, перспективи набуття членства. "Особливий" ста-тус, який Україна мала отримати в рамках Ініціативи, було знижено до рівня "звичайного" сусіда.

Ситуація навколо європейських прагнень України погіршилась із започаткуванням у 2004 році ЄПС. У той час, як у Повідомленні Європейської Комісії "Розширена Європа - Сусідні країни: Нова структура відносин з нашими східними та південними сусідами" від 11 березня 2003 року принаймні було згадано статтю 49 Договору про ЄС, подібних посилань у Стратегії ЄС, яка з'явилася в травні 2004 року, вже не було.

На мою думку, відповідною метою ЄС є розвиток більш тісних відносин із країнами-сусідами, включаючи економічну інтеграцію, але без надання перспективи набуття членства. Загалом Стратегія ЄПС стосується 16 країн, сім з яких є пострадянськими: Російська Федерація, Білорусь, Україна, Молдова, Вірменія, Азербайджан і Грузія.

Інтерес нових країн-членів ЄС було сфокусовано на західній частині пострадянського простору. Існує чимало причин, які це пояснюють. По-перше, ситуація на їхніх східних кордонах прямо впливає на власну безпеку ЄС. Перелік можливих загроз, які можуть виникнути зі сходу, досить різноманітний, оскільки включає як політичні, воєнні конфлікти, так і економічні кризи, транскордонну злочинність, торгівлю наркотиками, нелегальну міграцію, загрози довкіллю тощо. Таким чином, гарантій безпеки з боку НАТО було недостатньо для усунення всіх можливих загроз. Саме тому підтримка ЄС у контролі та запобіганні загрозам, які можуть бути спровокованими новими країнами-сусідами, була життєво необхідною для нових країн-членів ЄС.

По-друге, підтримка активної політики сусідства пов'язана з формуванням сфер впливу. Нові країни-члени ЄС розглядають ЄПС як беззаперечний контрзахід, спрямований проти спроб Російської Федерації утримувати свій контроль над їхніми сусідами. Про те, що відносини між ЄС та Російською Федерацією залишаються напруженими, свідчить і той факт, що найбільш рішучими прибічниками ЄПС усередині ЄС є постсоціалістичні країни Центрально-Східної Європи.

Після виходу з-під сфери впливу "східного фактора", переходу до демократії та ринкової економіки, нові країни-члени ЄС сьогодні сповнені бажанням передати свій досвід решті країн Східної Європи, передусім Україні та Молдові.

У травні 2004 року Європейська Комісія представила Повідомлення щодо концепції ЄПС. Згодом Рада міністрів ЄС із загальних питань і зовнішніх відносин ухвалила цю політику і почала запроваджувати її в життя.

Згідно з концептуальними засадами ЄПС основною її метою визначено створення передумов для посилення відносин розширеного ЄС із країнами-сусіда-ми, відмінних від тих, які передбачено статтею 49 Договору про ЄС. Ця політика поширюється на 16 країн-партнерів регіонів Східної Європи, Північної Африки та Близького Сходу. Основними інструментами реалізації ЄПС є плани дій, які на сьогодні укладено з десятьма країнами. План дій Україна - ЄС підписано 21 лютого 2005 року. Термін його дії становить три роки.

У грудні 2006 року Європейська Комісія представила на розгляд Ради міністрів ЄС та Європейського Парламенту Повідомлення щодо посилення ЄПС, у тому числі звіти про виконання планів дій ЄС із країна-ми-партнерами щодо ЄПС.

Вищезгаданий документ Європейської Комісії було покладено в основу роботи німецького головування в ЄС над удосконаленням ЄПС. Після попереднього розгляду цього питання концепцію посиленої ЄПС було ухвалено і прийнято до виконання відповідними інституціями ЄС.

Розглянемо основні положення Повідомлення Європейської комісії для Ради міністрів ЄС та Європейського Парламенту щодо посилення ЄПС від 4 грудня 2006 року.

Утвердження і поширення цінностей, які є спільними для країн-членів ЄС і Ради Європи, сприятимуть зміцненню стабільності, безпеки та добробуту в регіональному та глобальному масштабах. У цьому контексті важливим з боку ЄС є забезпечення ефективного впровадження існуючих політик - політики розширення та ЄПС. Підтвердження знаходимо на грудневому саміті ЄС 2006 року про відкритість ЄС для подальших хвиль розширення за умови належного виконання необхідних умов.

В Україні уважно спостерігають безумовну підтримку євроінтеграційного курсу країн Західних Балкан і Туреччини, у першу чергу, як механізм трансформації та модернізації суспільст