Огляд категорії психологічного мистецтва на прикладі декоративно-прикладного мистецтва України

Вступ.

1. Історичний розвиток народного декоративно-прикладного мистецтва.

2. Вишивка як твір декоративно-прикладного мистецтва.

3. Ткацтво - один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури України.

4. Декоративно-прикладне мистецтво у полікультурному просторі України.

5. Українське монументально-декоративне мистецтво.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Народне декоративно прикладне мистецтво втілю в собі талант народу, його мудрість, розуміння краси і добра, його життєствердне світобачення. Воно нерозривно поєднане з магічно-обрядовою і господарською діяльністю людини. Між звичайними побутовими творами з дерева, глини, каменю і творами предметами народного мистецтва не існує чіткої межі. Якщо народний майстер свідомо і цілеспрямовано посилює художню виразність форми, конструкції і цілісності орнаментальних структур, то такий виріб сприймається емоційно-чуттєво, стає не лише предметом, а твором мистецтва. Ремеслом називають дрібне, ручне виготовлення готових виробів при відсутності поділу праці.

Народне декоративно-прикладне мистецтво України розвивалось в двох основних формах: домашнє художнє ремесло і організовані художні промисли пов’язані з ринком. Ці форми йшли паралельно між собою і взаємозбагачуючись, хоч кожна історична епоха вносила сувої зміни. Природні багатства України, вигідне географічне і торгівельне положення сприяли розвитку домашніх ремесел та організованих художніх промислів.

Професійно-декоративне мистецтво – результат творчості людей талановитих із спеціальною художньою освітою. Проте вироби особливо обдарованого майстра завжди виділяються і є свого роду шедеврами народної творчості.

Народне мистецтво не піддається моді, як буває у професійному, не залежить від неї, воно більш традиційне, ним повністю управляються незмінні закони краси душі народу. Майстри самодіяльної художньої творчості працюють не за законами художньої творчості, а в силу своїх обдарувань, власного світосприйняття.

1. Історичний розвиток народного декоративно-прикладного мистецтва

Вивчення культурологічних праць виявляє різні трактування цього поняття. У широкому розумінні, народне мистецтво – це створювані народом на основі колективного творчого досвіду, національних традицій і існуючі в народі поезія, музика, танець, театр, архітектура, образотворче та декоративно-прикладне мистецтво. У вузькому розумінні, народне мистецтво – це народна творчість, що виявляється через діяльність людей.

Декоративна галузь складається із видів технік: поліхромії (ткацтво, вишивка, батік, вибійка, бісер, писанкарство, розпис), монохромії (інкрустація, випалювання, гравіювання), ажурно-силуетної (кування, метал, мереживо, витинанки), пластичної (різьблення, писання, карбування).

Низка дослідників виділяє основні риси сутності народного мистецтва: синкретичність, символізм, образність, цілісність (B.Воронов, Р.Махаєв, С.Рождественська та інші). Вони відзначають також специфіку народного декоративно-прикладного мистецтва, що виявляється в утилітарності, декоративності, традиційності та можливостях передавати найбагатший обсяг інформації в стислій і гранично узагальненій формі. Лаконічність засобів художньої виразності народного декоративно-прикладного мистецтва забезпечує його доступність для розуміння й оцінки його достоїнств, і, як наслідок – сприяє формуванню художніх суджень.

Історично розвиток народного декоративно-прикладного мистецтва здійснюється за допомогою сімейних традицій, на основі яких передаються з покоління в покоління знання й уміння та спеціально організованих форм навчання.

Українське народне і професійне декоративно-прикладне мистецтво набуло широкого визнання у нашій країні та за кордоном. У його предковічних образах, зручних утилітарних формах і динамічних образах орнаменту містяться символи втаємниченої, чарівної природи, складні перипетії нашої історії, особливості побуту, доброта і щедрість душі українського народу.

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво є важливішою складовою частиною системи художньої освіти. Постійно зростає всезагальний інтерес до нього. Відкриваються нові факультети і відділення у вищих і середніх педагогічних та художніх закладах, організовуються курси підвищення кваліфікації з питань народного мистецтва і народознавства.

У всезагальній народній культурі важливу роль відіграє декоративне мистецтво - широка галузь мистецтва, яка художньо-естетично формує матеріальне середовище, створене людиною. До нього належать такі види: декоративно-прикладне, монументально-декоративне, оформлювальне, театрально-декораційне тощо.

Між названими видами декоративного мистецтва існують тісні взаємозв'язки та взаємовпливи. З'ясування художньої специфіки кожного з них неможливе без вивчення конкретних періодів історії людства. Найчастіше для визначення суті декоративно-прикладного мистецтва вживається назва - народне мистецтво. Бо декоративно-прикладне мистецтво - це мистецтво широких мас. Воно виникло в процесі трудової діяльності народу і нерозривно пов'язане з його життям і побутом.

Народне декоративно-прикладне мистецтво - одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності. Воно зародилось у первісному суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу, а засоби для існування добувала примітивними знаряддями. Тоді вся діяльність могла бути тільки колективною. Відсутність складних трудових операцій призводила до того, що всі члени колективу мали одні й ті ж обов'язки, опановували одні й ті ж трудові навички. Розподіл праці проходив таким чином: праця чоловіків (мисливство) і праця жінок (приготування їжі, виготовлення одягу, ведення домашнього господарства). Спільна праця зумовлена спільною власністю на знаряддя праці, землю, продукти колективного виробництва. Майнової нерівності ще не було. Народне мистецтво створювалось у сфері колективного матеріального домашнього виробництва. У ньому відбивалися риси первісної свідомості людини, міфологічний характер спілкування з природою. Знаряддя праці, зброя, одяг, житло повинні були передусім бути зручними, магічними, щоб ніщо, ніякі ворожі сили не перешкоджали людині жити і працювати.

Народне декоративно-прикладне мистецтво живе на основі спадковості традицій і розвивалось в історичній послідовності як колективна художня діяльність. Воно має глибинні зв'язки з історичним минулим. Ніколи не розриває ланцюжка локальних і загальних законів, які передаються із покоління в покоління, збагачуються новими елементами.

Народні художні промисли - одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративно-прикладного мистецтва, яка являє собою товарне виготовлення художніх виробів при обов'язковому застосуванні творчої ручної праці.

Сучасні народні художні промисли України - підприємства, неоднорідні за своєю організаційно-економічною структурою, типами виробництва. Це об'єднання, фабрики, комбінати, дільниці, цехи, кооперативи, асоціації. Вони підпорядковані Художньому фонду України, міністерствам. Створюються нові підприємства, підпорядковані Укрхудожпрому. У системі Укрхудожпрому є виробничо-художні об'єднання, фабрики художніх виробів та торговельна мережа.

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції - пізнавальну, комунікаційну, естетичну та ін.


2. Вишивка як твір декоративно-прикладного мистецтва

Вишивка - один з найбільш поширених і популярних видів народного декоративно-прикладного мистецтва в Україні. Перші документальні відомості про побутування вишивки походять з мініатюр "Ізборника Святослава" (ХІ ст.) та фресок Софії Київської. Розкопки поховань з перших століть після Різдва Христового також підтверджують розповсюдженість вишиваних прикрас та елементів одежі (які частково збереглись) на території України. Такі свідчення історичних, літературних, фольклорних і речових пам'яток маємо із ХІ - ХІV століть. Як правило, більшість пам'яток подають орнаменти, барви, техніки вишивок, близькі до відповідних місцевих сучасних зразків. До ХІХ століття вишивка існувала переважно як вжиткове (різні техніки вишивки, гаптування, тамбурна та бісерна вишивка та релігійне (церковне шитво) мистецтво, багате символікою та філософським змістом. Не втрачаючи цих рис, із ХІХ століття вишивка перетворюється на ремесло. Із початку ХХ століття вишивкові промисли потрапляють під значний вплив замовників, що призвело до деякого зниження художнього рівня виробів.

Основною функцією вишивки є оздоблення одежі та тканин для обладнання й прикрашення житла і церков. Вишивані вироби, зокрема рушники, - неодмінний атрибут цілого ряду обрядів та ритуалів українців. Впродовж віків кожен регіон України виробив своєрідні прийоми художнього оздоблення тканин вишивкою. І хоч навіть поміж сусідніми селами існують місцеві варіанти, загальні тенденції та принципи вишивкарства є спільними для всіх українців. Відмінності ж полягають у місці розташування орнаменту, його величині, особливостях мотивів, їх розміщенні та компонуванні, барвах, колориті тощо.

Українські вишивальниці постійно збагачували, розробляли нові техніки поверхневого вишивання з лицевого боку. Українській народній вишивці притаманні мініатюрність, чистота виконання, ювелірний характер. Дослідники стверджують, що за техніками вишивання на Україні розрізняють близько 100 типів вишивок. Сьогодні вишивка розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції - естетичну, пізнавальну, пошукову. Це показовий вид мистецтва, який зберіг, доніс до нас і стверджує дальший розвиток орнаментальної, графічної, живописної культури народу.

Історія народної вишивки на Україні сягає своїм корінням у глибину віків.Мабуть, ніколи не зможемо ми довідатися, хто і коли вперше здогадався втілити в узорний мотив красу рідної природи, свої переживання та відчуття, бо з одягу на недовговічність тканини та ниток наука позбавлена можливості точно визначити час виникнення цього мистецтва.Дані археологічних розкопок та свідчення мандрівників і літописців доводять, що вишивання як вид мистецтва на Україні існує з незапам'ятних часів. Вишивкою , за свідченням Геродота, був прикрашений одяг скіфів. Знайдені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків, які датуються VI ст., придослідженні показали ідентичність не лише одягу, а й вишивки українського народного костюма ХVШ – ХІХ ст.

За мотивами орнаменти вишивок поділяються на чотири групи:

· геометричні,

· рослинні,

· рослинно-геометричні,

· зооморфні (тваринні) й відображають елементи символіки стародавніх вірувань, культів.

Геометричні орнаменти, наприклад, притаманні всім видам народного мистецтва і всій слов'янській міфологи. Різноманітні кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести символічно відображали уявлення наших предків про світобудову, тож їхнє значення відповідне. На основі стародавніх космологічних символів у народі створена своя система назв. Це «баранячі ноги», «кучері», «гребінчики», «кривульки», «сосонка», «перерва» тощо. Геометричні орнаменти виділені як найбільш давня група, яка увібрала в себе первинні символи, притаманні архаїчному світогляду. Основними мотивами тут є: хрест, ромб, коло, зигзаги та хвилясті лінії, а також похідні від цих мотивів. Хрест визначають як знак вогню, ромб - землі, коло - сонця (давніше значення - жіночий знак), зиґзаґи та хвилясті лінії асоціюються з водою. Одним з найдавніших геометричних мотивів є також меандр, який співвідноситься із символом вічності. Саме геометричні орнаменти вперше склалися, як знакова система, і є найдавнішою частиною орнаментів вишивки на сорочках. Вони являють архаїчний рівень свідомості в традиційному суспільстві, решта орнаментальних груп є пізнішими і демонструють подальший розвиток орнаментики, на якій відбилися зміни в свідомості, соціальній структурі, господарстві та ідеології суспільства.

В основі рослинного орнаменту лежить культ поклоніння природі, рослині. Крім поширеного символу «дерево життя», який зображується стилізовано у формі листя або гілок, у вишивках з рослинним орнаментом популярні стилізовані зображення Берегині, використання таких мотивів, як «виноград» - символ добробуту, щасливого одруження, «барвінок» - символ кохання тощо.

Рослинно-геометричні орнаменти поєднують в собі основи геометричного і рослинного орнаменту. Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометричний орнамент Із стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю, ромбами, квадратами. Основні кольори білий, коралово-червоний, трапляється жовтий і голубий. Виконується вишивка хрестиком, знизуванням, гладдю.

На зооморфних вишивках зображуються тотемічні й солярні тварини, а також звірі, що позначають три яруси «дерева життя». Інколи вишивальниці використовують індивідуальні мотиви, які властиві баченню візерунка певної особи. Ними можуть бути заячі та вовчі зуби, волове око, риб’яча луска тощо.

Колір у цьому разі пов'язаний зі знаковістю орнаментів опосередковано, оскільки, хоча загалом українська культурна традиція зберігала успадковану від минулого семантику основних кольорів, поступово до неї додалися запозичення із європейської культури та християнства.

У малюнках орнаментів, в їхньому розміщенні на одязі, в комбінаціях окремих орнаментальних мотивів, у їхньому кольоровому вирішенні та назвах проявляється архаїчна традиція наносити конкретний комплекс знаків на одяг конкретної людини, як закодовану інформацію або відповідний текст. Спочатку використання окремих знаків чітко регламентувалось, оскільки кожна комбінація мала власний зміст і призначалася для певної людини. Однак поступово орнаментальне зображення почало наноситись на одяг за традицією, без урахування його змісту. Та все ж орнамент завжди відігравав важливу роль у вишивці на одязі, залишаючись засобом організації семіотичного простору сорочки. Важливим результатом аналізу символіки орнаменту є те, що етнічна культура, завжди перебуваючи в стадії творення, надає усім інноваціям певного змісту та відповідного семіотичного статусу. Це видно на прикладі рослинних орнаментів типу "брокар", які швидко поширились наприкінці XIX ст., поступово витіснивши в окремих регіонах давні мотиви. Народна традиція надала їм відповідного змісту, фактично, створивши нову систему символів для орнаменту.

Велику роль у житті українського народу відігравали рушники, такі поширені в різних родинних церемоніях і обрядах: під час сватання, весілля, поховання, закладання хати і на входини, зустрічі почесних гостей, народження дитини. Мали вони символічне значення і в оздобленні хати, оскільки в найдавніші часи виникла віра в їхні охоронні властивості. Не менш важливу роль відігравала в обрядодіях, сімейному побуті хустка. Цінна колекція рушників, хусток, зразків вишивок зберігається в етнографічному зібранні Дніпропетровського історичного музею. Переважну частину колекції складають тканини кінця ХУШ-ХІХ ст. з Катеринославської, Подільської, Полтавської, Чернігівської, Київської губерній.

Вишивкою оздоблювали рушники, фіранки, жіночий та чоловічий одяг. Особливої уваги надавали рушникам - старовинним оберегам дому, родини. У давнину рушник, вишитий відповідними візерунками-символами, був неодмінним атрибутом багатьох обрядів: з рушником приходили до породіллі вшанувати появу нової людини, зустрічали, і проводжали дорогих гостей, справляли шлюбні обряди, проводжали в останню путь, прикрашали, образи та накривали хліб на столі. Крім обрядового значення, рушники мали і чисто практичне застосування. Відповідно до функцій, які вони виконували, рушники мали свої назви. Наприклад, для втирання обличчя і рук - утирач, посуду і стола - стирок, для прикрашення образів - покутник, для шлюбних церемоній - весільний, для похорон - поховальний, для пов'язування сватів - плечовий тощо. Рушники були своєрідною освятою початку справи чи її закінчення, так, при зведенні хати рушниками застелялися підвалини, хлібом-сіллю на рушнику освячувався початок жнив, на рушниках опускалась домовина з небіжчиком, рушниками скріплювали купівлю-продаж тощо. Відповідно до призначення рушники розрізнялись за технікою виготовлення та вишивання. Кольори та орнамент рушників характерні регіональним особливостям, за якими розрізняються «подільські», «поліські», «київські», «гуцульські», «галицькі» і «буковинські».

3. Ткацтво - один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури України

Художнє ткацтво - це ручне або машинне виготовлення тканин на ткацькому верстаті. Ткацьке виробництво об'єднує підготовку сировини, прядіння ниток, виготовлення з них тканин і заключну обробку: вибілювання, фарбування, ворсування, вибивання тощо.

Килимарство відоме з прадавніх часів і має свою історію. Воно було поширене і в країнах Сходу, і в Стародавньому Римі, і в Київській Русі.

Килими - це унікальні твори, в яких виявлені висока культура технічного виконання, орнаментальне, композиційне, колористичне багатство. Килим ткали з овечої вовни.

До початку ХХ століття ткацтво було на всій території України фактично найпоширенішим домашнім ремеслом, яке чи не на 100 % забезпечувало потреби в тканинах мешканців села і - значною мірою - міста. У ХХ столітті народні тканини поступово витісняються промисловими. Центрами народного ткацтва нині є різноманітні артілі та художньо-виробничі об'єднання. У деяких реґіонах (Карпати) ще й нині практикується подекуди кустарне виробництво народних тканин в домашніх умовах в основному для власних потреб. Ткацтво як художній промисел є досить поширеним на Покутті, Поліссі, Поділлі, Львівщині, Стрийщині й Дрогобиччині.

Традиційною, найбільш важливою і поширеною галуззю народного ткацтва в Україні є килимарство. Перша згадка про килими як усталений елемент народного побуту походить ще з 998 року. Килими широко використовувались як при дворах князів та шляхти, так і в найвіддаленіших селах і хуторах. Вони служили для утеплення і прикрашення житла, використовувались в обрядах та ритуалах. Килими були обов'язковою частиною віна, ними сплачували данину, виготовляли їх на продаж.

Сировиною для виготовлення килимів була вовна, льон та коноплі. По всій території України побутували великі килими та вузькі й довгі килимові доріжки. Побіч різних технік виготовлення килимів (лічильна, гребінкова, ворсова) склались також цілі школи та напрямки українського народного килимарства - килими решетилівські, дігтярівські, гуцульські, хотинські, бесарабські. Але практично всі українські килими є двосторонніми.

Щодо орнаментів та барв українське килимарство можна поділити на дві основні смуги - Правобережжя й Галичина з переважанням геометричного орнаменту й Лівобережжя з рослинним орнаментом. Яскраво відчутні в українському килимовому орнаменті східні впливи мають двояке походження. Лінійно-геометричний ішов з Балканського півострова Дністром і Дунаєм на Правобережжя, Бесарабію і в Галичину.

Рослинний орнамент, пов'язаний безпосередньо з Азією й Іраном, розвинувся разом із вишивковими елементами на Лівобережжі. Визначальною рисою українських килимів є їх зважений композиційний (переважно симетричний уклад і дуже згармонізований колорит. Багато орнаментальних мотивів споріднені із дереворізьбними ("райське дерево" з іконостасів), вишивковими та писанковими. Рослинні орнаменти східного походження переважно інтерпретуються українськими килимарями на свій лад, що виявилось у наближенні чи перетворенні зображень традиційних східних рослин на рослини і квіти, відомі в Україні. Геометричні ж форми переважно розвивають такі мотиви як зубчатка, ламана лінія, ромби, спіралі та зірки.

Тісно пов'язана із ткацтвом також окрема галузь виробництва, що носить назву вибійки (нейстри, мальованки, димки) і полягає у відбиванні чи, точніше, відтискуванні на білому полотні орнаменту за допомогою дерев'яних кліше плоскої, або вальцевої форми. Вибійки відомі в Україні із найдавніших часів і вживалися переважно для декорування житла: на наволоки подушок і перин, накривки, фіранки і т.ін., також - фартушки й чоловічі штани. Орнаменти вибійки давнішого походження - геометризовані, новіші - збудовані на основі рослинних мотивів.


4. Декоративно-прикладне мистецтво у полікультурному просторі України

Довга й барвиста історія української культури сягає своїм корінням прадавніх часів. Первісна примітивна культура палеоліту представлена збереженими фрагментами різьблених мамонтових бивнів, схематичними статуетками жінок, прикрашеними геометричними візерунками тощо. Інші знахідки включають речі доби мезоліту, бронзового віку, гончарні вироби та хліборобські знаряддя Трипільської культури, золоті речі належать IV ст. до н.е. тощо.

В усвідомленні доцільних шляхів організації функціонування художніх цінностей важливого значення набуває врахування національних чинників. Художня культура завжди є самобутня, є продуктом творчого генія народу, має власні зміст і форму. Кожна культура несе на собі відбиток історичної долі народу та національних особливостей. Осягнення творів мистецтва відбувається через глибокі знання історико-етнічного коріння нації. Кожна нація характеризується єдиним "семіотичним полем" – засобами художньої символіки, що забезпечує взаєморозуміння та взаємодію членів суспільства. Найважливішою ознакою культури особистості є національна самосвідомість.

Усвідомлення своєї приналежності до певної нації, генетичного зв’язку з іншими людьми, уявлення про своє походження, знання особливостей фольклору, одягу, традицій, звичаїв, обрядів та інших ознак народу є складовими етнічної культури, з якої зароджується національна культура.

Національна приналежність людини є тим культурним явищем, яке належить до найвищого рівня розвитку людської цивілізації. Кращі представники нації втілюють у своїх творах національні традиції власного народу. "В творчих авторських концепціях акумулюються результати культурної творчості цілих художньо-історичних епох, що завжди мають універсальний, і водночас національний характер".

Історична дистанція в часі дає можливість виявити, осягнути, реконструювати та інтерпретувати мистецькі цінності минулого. Розуміння національної культури в органічному зв’язку із всесвітньою культурою розкриває прогресивність культурного розвитку, шляхи інтеграції у світовий простір, усвідомлення національного у глибинах людського життя "Адже мистецькі зразки специфічного національного творення закріплюються на мапі людства, стають надбаннями всесвітньої культури тільки в тому разі, коли вони оцінюються як національний внесок у міжнародний фонд, коли національні досягнення репрезентують непересічні духовні цінності світового значення".

Декоративно-ужиткове мистецтво, як складова української національної культури, набуло широкого визнання не тільки в Україні, а й світі. В його предковічних образах-символах міститься чарівність української природи, складні перипетії нашої історії, особливості побуту, доброта і щедрість душі українців. Декоративно-ужиткове мистецтво України робить нас окремішними від світового мистецтва.

Одним з найдавніших видів народного декоративно-ужиткового мистецтва є обробка кольорових металів. Види технік обробки металів охоплюють лиття, кування, карбування, гравіювання, чернь, емаль, спань, кольчужне плетіння, зернь.

Художньою витонченістю і досконалістю характеризувались ювелірні вироби давньоруських майстрів, які й вважаються шедеврами світового мистецтва. Унікальними творами, художнім надбанням народу є килими України. В них знайшли відображення найкращі здобутки майстрів у галузі декоративного ткацтва. "В українських килимах домінуючу роль відіграє багатство орнаментації (геометрична, рослинна)" [12, с. 181]. Окрему групу утворюють поширені в карпатському регіоні ліжники, покрівці, орнаментування яких характеризується різноманітними варіантами: від чорно-білих поперечних смуг до яскраво-червоних, білих, зелених ромбів та зубців.

Складним, поліфункціональним видом ткацького мистецтва є виготовлення шпалер, гобеленів. Український гобелен розвивався на ґрунті національних традицій. Це сприяло урізноманітненню як кольору так і техніки (ажурне плетіння, аплікація, вишивка, в’язання шнурків) тощо. Часто в одному виробі використовується і льон, і коноплі, і шкіра, і металеві нитки, і синтетичні волокна.

Найбільш масовим видом народного мистецтва є вишивка. "Її місце та роль у житті людини, в обрядово-ритуальній сфері освячені віковими традиціями" [12, с. 182]. Вишивка завжди використовувалась, як оберіг від лиха, негараздів, хвороб, як побажання щастя і добра. Нею прикрашали ті місця, які найбільше впадали в око. Вишивкою оздоблювали одяг (сорочки, пояси, спідниці, головні убори, хустки, свити, чоботи), скатертини, рушники, постіль, кінську збрую. Вишивали на домотканому полотні: лляному, конопляному, вовняному. В залежності від місцевості українські вишивки поділялися на групи: геометричні, рослинні, тваринні. Основними символами рослинного орнаменту є зображення дерева життя як пам’яті роду, винограду – символу добробуту, багатства, барвінка – символу пам’яті, дубового листя – символу чоловічої сили, калини – символу дівоцтва, дівочої краси, цвіту калини – незайманості, цнотливості, ружі, рожі – символу сонця тощо.

Особливе місце в українській вишивці посідає вишивана крапка. Вона поєднується у різних варіантах. Крапка – це знак води, знак крові, знак зерна, взагалі – це символ найвагомішого і найбільш бажаного у житті людини. Популярним символом є ромб. Він зображався не тільки у вишивці, а й у гончарстві, дерев’яних виробах, ткацтві, писанкарстві. Цей символ тісно пов’язаний з аграрним достатком, з плодоріддям людини і землі. А ось коло належить до початкових знаків геометричного орнаменту. "Найбільш вагомою у вишиваних колах є символіка сонця як запорука життя, добра і благополуччя, закликання всіляких родинних і господарських статків" [5; 57]. Отже, зображені на українських рушниках кола, круги, кільця доносять до нас знакову сутність символіки язичництва, пов’язану з культом сонця. У християнській традиції коло символізує вічність і безперервність буття.

Сигма – знак, що відтворює латинську літеру "S". Українською мовою це звучить як "дуже", "вельми", "конче", "сильно", "красно". Скоріше всього, вишивальниці використовували цей символ "для визначення якості улюбленої праці"– "вишито якнайкраще", "дуже добре", що означало здійснення бажань своїх власних чи адресата" [5: 60].

Спіраль (лат.) – "завиток", ототожнюється зі спіралевидним вертінням води – вир, сніговієм – хуртовина, метелиця; рухом повітря – смерч, ураган тощо.

Унікальною пам’яткою мистецтва вишивання є рушники. Для кожного регіону була характерна своя технологія, орнамент та добір кольорової гами. Так, Чернігівщина славиться вишивкою гладдю червоними і чорними нитками. Полтавщина вишивала червоними, сірими і чорними або кольоровими смугами і хрестиком, прутиком, мережкою, ланцюжком. Також полтавська вишивка характерна білим по білому та білий колір з голубим, техніка гладь. На Волині червоним по білому вишивали хрестиком, прутиком, ромбами, лініями різних напрямів, також вишивали чорним і червоним кольором з вкрапленням синього. Київщина вишивала хрестиком, гладдю, занизуванням білими, чорними, жовтими, голубими кольорами. Своєю вишивкою виділялось Поділля. На Поділлі використовувались різні шви та техніки вишивки, тут створювалися геометричні візерунки чорного кольору з червоним, синім, жовтим, зеленим.

Рушник став одним з найвагоміших символів, необхідним атрибутом усіх українських обрядів. Він віддзеркалює культуру народу, містить інформацію про звичаї, обряди, розкриває характер людського світобачення, здійснює передачу національних традицій від покоління до покоління. Для рушникового стилю характерною є традиція натуралістичного та фантастичного відтворення образів тварин. "Дотримуючись народної класифікації вишиваних звірів, що випливає навіть з поверхового ознайомлення з рушниковим орнаментом можна виділити таку ієрархію образів тварин: верхній світ (птахи, комахи), середній світ (дикі звірі), нижній світ (змії, ящури, риби) [5, с. 113].

Найчастіше вишивали птахів у парі на окремих рушниках кількість пар доходить до 16-18, значно рідше вишивали птахів-одинаків (човники). На рушниках вишивали орла – як символ відляки від смерті, символ влади, закликання врожаю. Лебідь або ж "лебедині" рушники сприяють людині в час найбуйнішого сонця, в час Купала, є символом вірності. Журавель – культовий птах сонця, бо приносить тепло, символізує інтенсивність сонячного тепла. Павич – символ багатства. Зозуля – символ самотньої, трагічної, сумної, позбавленої щасливої долі жінки. Голуб – символ кохання, подружньої злагоди, ніжності. "Можливо, саме тому і зображувались на рушниках, які вішали на хрести".

Вишивка мала оберігальне значення. Оберігальну функцію виконували орнаменти, які є тією образною інакомовністю, яка робить вишивку символом. Отже, у вишивці закодовані першоджерела життя – земля, вода, вогонь, повітря та ті явища, які вони породжують. Саме від них залежало життя людини.

Декоративно-прикладне мистецтво України – це відтворення глибинної історії нації, її неповторного міфологічно-символічного сприйняття дійсності.


5. Українське монументально-декоративне мистецтво

Проблема становлення і розвитку національної школи монументально-декоративного мистецтва в Україні у ХХ ст. досі в українській мистецтвознавчій науці не знайшла належного розгляду та висвітлення і це підтверджує її актуальність.

Якщо в минулому використання декоративного мистецтва в інтер'єрах суспільних будов частіше всього були стихійними, то в даний час ще на стадії проектування художники і архітектори реалізують не тільки рішення загальної теми, зв'язаної з призначенням будови в цілому, а і використовують найбільш виразні форми різних видів декоративного мистецтва.

Архітектори, будівельники, художники, скульптори, майстри прикладного мистецтва, спираючись на досягнення будівельної науки і техніки, підвищують художній рівень обробки приміщень. При цьому в інтер'єрі широко використовують як традиційні - камінь, дерево, кераміка, скло, так і сучасні матеріали - наприклад, полімер. Вибираючи для обробки той чи інший матеріал, архітектори прагнуть до створення єдиної композиції інтер'єра, сполученню матеріалів з призначенням приміщень.

Українське монументально-декоративне мистецтво першої третини ХХ ст. пройшло складний, сповнений суперечностей, наполегливих пошуків та новітніх відкриттів, етап розвитку. Помітним було прагнення митців прилучитися до європейського і світового художнього процесу, стати повноцінними учасниками загального культурного простору і при цьому віднайти художньо-виражальні засоби, які б забезпечили національну самобутність вітчизняного мистецтва й відбиття актуальних суспільно-політичних ідей та естетичних запитів часу, пов’язаних з формуванням національної свідомості, українського менталітету.

Серед різних мистецьких напрямків 20-х років ХХ ст. в українському монументально-декоративному мистецтві принципово важливим, знаковим виявився напрямок, що його очолили Михайло Бойчук і Василь Кричевський. В основу цього напрямку було покладено осмислення здобутків західноєвропейського мистецтва та світової культури, а головне — традицій українського народного мистецтва. Саме він ознаменував народження української національної школи монументально-декоративного мистецтва. Цей напрямок став генератором спрямування митців на колективний пошук національного стилю, відповідних художніх засобів відтворення дійсності і творчого колективізму, у якому гартувались особистості.

Сучасний період у розвитку архітектури характеризується масовим будівництвом міст і селищ. Нові можливості відкрилися перед архітекторами та художниками.

Відпрацьовані у процесі діяльності багатьох поколінь народних майстрів певні форми, технологічні прийоми з роками досягли досконалості, ставали зразком для наслідування, основою розвитку майбутніх форм, пропорцій.

Також вироблялися стандарти - досконаліші і обов'язкові елементи, форми, що ставали мірилом художньої довершеності, відповідали технічним, науковим, естетичним вимогам свого часу.

Популярною формою декоративного оформлення сучасних інтер'єрів стала композиційна схема плахтового орнаменту, де також бачимо вміле використання стандартних елементів з урахуванням традицій народного мистецтва.


Висновки

Формуванню полікультурного простору в Україні сприяє ознайомлення усіх народів, що живуть в ній, з культурою українського народу.

Ефективність впливу мистецтва на особистість характеризується рівнем індивідуального осягнення духовних цінностей, їх перетворенням у неповторний внутрішній світ людини.

Художні твори дарують майбутнім поколінням знання правди про рідну культуру, вчать сприймати мистецькі цінності певного народу, виховують почуття національної гідності та патріотизму. "Українське мистецтво, непересічні цінності якого увійшли органічною складовою у світову духовну спадщину, належить до унікальних за своїм значенням національних культур". Культура є явищем соціального буття людини і характеризує його найрізноманітніші феномени. Духовна культура знаходить своє вираження у мисленні, почуттях, спогляданнях. Культура є одним із критеріїв та оцінкою суспільних цінностей, людських досягнень. Через культуру людина відкриває і перетворює світ, реалізує власний духовний потенціал, наближається до світових досягнень. Ці процеси здійснюються тоді, "коли людина не просто споглядає, а розвиває та актуалізує культуру у власній творчій діяльності, бо культура є універсальним засобом творчої самореалізації людини, і предмети культури становлять результат її духовної творчої активності. Розвиток особистості забезпечує те, в якій мірі йде залучення її до світу культурних цінностей. Людина здатна бути носієм і творцем культури тільки тому, що вона знаходиться в тому культурному контексті, з якого вона засвоює свої уявлення, правила життя, способи дії.

Не тільки людина є творцем культури, а й культура творить людину. Вона являє той аспект життя, котрий пов’язаний з наслідуванням, накопиченням цінностей, з їх передачею наступним поколінням. Культура завжди залишається скарбницею досвіду поколінь.


Список використаної літератури

1. Антонович Д. Українська культура. – К.: Либідь, 1993. – 588 с.

2. Антонович Л.Ф., Захарчук-Чугай Р.В. Декоративно-прикладне мистецтво. – Львів: Світ, 1992. – 270 с.

3. Бичко А.К. Теорія та історія світової та вітчизняної культури (курс лекцій). – К.: Либідь, 1992. – 256 с.

4. Історія української культури (За ред. І. Крип’якевича. - К.: Либідь, 1994. - 656 с

5. Китова С Полотняний літопис України. - Черкаси, 2003. - 223 с

6. Крип’якевич І.П. Історія України. - Львів: Світ, 1990. - 519 с

7. Лозко Г. Українське народознавство. - Харків. - 2005. - 469 с

8. Макарчук М. Етнографія України.

9. Огієнко І. Українська культура. - К.: Абрис, 1991. - 564 с

10. Попович М.В. Національна культура. - К.: Знання, 1991. - 54 с

11. Попович М.В. Нарис історії культури України. - К.: Арт Еко, 1998. -728 с

12. Рудницька Л. Українське мистецтво в полікультурному просторі. - К.: Екеоб, 2000. - 208 с

13. Українська культура: історія і сучасність. / За ред. С.О. Черепанової. -Львів: Світ, 1994. - 456 с.

Схожі роботи
Логіка
Види відповідей. Види критики. Парадокси теорії іменування...
Християнське вчення про зміст людського буття
Походження людини у християнському вченні та християнських цінностей.Специфіка і аспекти релігійного вчення про буття людини...
Небезпеки психологічного впливу на людину (шахрайство, шантаж, загроза)
Психіка людини і безпека життєдіяльності.Маніпуляція та шантаж як види психологічного впливу на людину.Поняття шахрайства та обману...
Терапевтический психоанализ
Понятие инфантильного невроза и его роль в формировании взрослой невротичности.Пути образования симптомов. Симптом как исполнение желания. Этиологическое уравнение невроза.Смысл...