Історія України

Вступ.

1. Пошуки оптимальних шляхів розвитку економіки України в складі народногосподарського комплексу СРСР в умовах науково-технічної революції.

2. Демократичні процеси в Україні після смерті Й.В.Сталіна. Їх суперечливий і непослідовний характер.

3. Нові спроби духовного відродження України.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Розладнання в результаті реформаційних змін старого господарського механізму і недосконале, кволе функціонування нового. Основна суперечність косигінської реформи полягала у намаганні владних структур водночас інтенсифікувати два взаємовиключні процеси: посилити централізм в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток тощо). Ця суперечність значною мірою відображала співвідношення сил у вищих ешелонах влади, де існувала певна розбіжність між охоронною лінією Брежнєва і реформаційною — Косигіна.

Відновлення галузевого принципу управління відкрило простір для монополій галузей та окремих підприємств. За цих обставин будь-які спроби застосування навіть елементів ринкових перетворень спричинювали розбалансування всієї економічної системи. Сегментований між відомствами псевдоринок не міг існувати без неухильного адміністративного контролю держави, що спричинило згортання реформи, повернення до командних методів управління.

Реформа створювала для підприємств широке поле економічної діяльності, але не передбачала наявності реального господаря, зберігала та консервувала відчуження працівника від засобів виробництва, що негативно впливало на економічні показники.

Абсолютизація показника прибутку призвела у радянських умовах до протилежних бажаним результатів: прибуток на значній кількості підприємств досягався не за Рахунок впровадження нових технологій та підвищення ефективності господарювання, а внаслідок штучного, далеко не завжди обґрунтованого підвищення цін. Тому наприкінці 60-х років косигінська реформа, не вписавшись у панівну систему, зазнала поразки.


1. Пошуки оптимальних шляхів розвитку економіки України в складі народногосподарського комплексу СРСР в умовах науково-технічної революції

У середині 50-х років УРСР відігравала одну з головних ролей в єдиному господарчому механізмі країни. Вона перетворилася на потужну металургійну і паливну базу СРСР, стала одним з найрозвинутіших районів машинобудування. У 1957 р. за кількістю виробництва чавуну на душу населення Україна випередила всі капіталістичні держави світу. За видобутком вугілля вона вийшла на друге місце у світі, а за виробництвом сталі — на третє. Однак паралельно зростанню індустріальної могутності в Україні поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тенденції, які набували ознак хронічності. По-перше, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн у якісних показниках — затратах матеріальних і трудових ресурсів тощо. По-друге, диспропорційне, безсистемне моделювання економіки України, перенасичення її промисловими підприємствами. По-третє, зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо. За таких умов саме життя висувало першочергове завдання прискорення науково-технічного прогресу, здійснення значних структурних зрушень у технології, організації та управлінні виробництвом. Проте, крім цього, необхідно було розв´язати ще два завдання: нагодувати, одягти людей, підняти їхній культурний рівень; зміцнити оборону країни шляхом виробництва новітніх видів озброєнь.

Після усунення Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва виражалася одним словом — «стабілізація», яке стало своєрідним символом брежнєвської епохи. Проте досягти цієї мети, реалізуючи консервативний курс, було неможливо, адже система втратила два важливих стимули розвитку економіки: зі смертю Сталіна — страх перед репресіями, з усуненням Хрущова — ентузіазм і романтичну віру. Крім цього, лідерам нової хвилі і, зокрема, Л. Брежнєву, потрібен був певний перехідний період для усунення політичних конкурентів, формування своєї команди, цілковитого оволодіння партійним і державним апаратом. Усі ці фактори спочатку зумовили спадкоємність розпочатого Хрущовим реформаційного пошуку, спроби вмонтувати елементи економічного стимулювання у командно-адміністративну систему.

Досвід хрущовських реформ в економічній сфері певною мірою окреслив межі використання адміністративних методів управління, які в умовах зростаючого масштабного господарства вже не давали бажаного економічного ефекту. Саме тому з другої половини 50-х років науковці (Л. Канто-рович, В. Немчінов, В. Новожилов, Л. Бірман та ін.) почали шукати нову модель управління, яка б органічно поєднувала адміністративні стимули й економічні важелі. У 1962 р. газета «Правда» статтею професора І. Лібермана «План, прибуток і премія», написаною на основі аналізу роботи економічної лабораторії Харківського раднаргоспу, започаткувала дискусію, в якій поступово викристалізувалася модель нового механізму господарювання[4, c. 184-185].

Взяті за основу ідеї економічної реформи було проголошено і зафіксовано у рішеннях Пленумів ЦК КПРС 1965 р. — березневого (з проблем сільського господарства) та вересневого (з питань промисловості). Загалом концепція реформування ґрунтувалася на непівській ідеї посилення ролі економічних важелів управління шляхом органічного поєднання громадських і особистих інтересів, посилення матеріальної зацікавленості робітників і колгоспників у результатах власної праці. На березневому Пленумі у доповіді Л. Брежнєва «Про невідкладні заходи по розвитку сільського господарства СРСР» спочатку прозвучала гостра критика волюнтариських методів управління селом у хрущовський період, а потім були викладені складові концепції реформ: посилення ролі міністерства сільського господарства у плануванні та управлінні виробництвом; суттєве зниження плану обов´язкових закупівель зерна, збереження його стабільним і незмінним протягом 10 років; підвищення у 1,5 — 2 рази закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію; встановлення надбавок до основної ціни за поставлену понад план продукцію; збільшення інвестицій у сільське господарство; зниження податків, цін на запчастини і техніку; списання з колгоспів боргів державі; надання в межах господарських завдань цілковитої самостійності планування виробництва; різке скорочення кількості звітних показників.

Наступним кроком розгортання економічної реформи стало проголошення заходів, спрямованих на формування нового механізму господарювання у промисловості. У доповіді на вересневому Пленумі ЦК КПРС О. Косигіна «Про покращення управління промисловістю, удосконалення планування і посилення економічного стимулювання промислових підприємств» було запропоновано принципово нову модель господарювання. Суть її полягала у спробі органічно поєднати в межах радянського соціалістичного господарства централізоване керівництво з розширенням господарської самостійності підприємств.

Запропоновані заходи охоплювали: скорочення кількості директивних планових показників з ЗО до 9; оцінювання ефективності роботи підприємств і галузей за обсягом реалізованої, а не за обсягом валової продукції, як було раніше; залежність розмірів фонду заробітної плати від таких «капіталістичних» показників, як рентабельність і прибуток; утвердження госпрозрахунку; зміцнення прямих договірних зв´язків між підприємствами; встановлення економічно обґрунтованих цін; залишення у розпорядженні підприємств значної частини прибутків з метою створення фондів матеріального стимулювання, соціально-культурного розвитку, самофінансування виробництва; відновлення галузевого принципу управління промисловістю[7, c. 132-133].

Уже в жовтні 1965 р. розпочалися радикальні трансформації органів управління народним господарством, суть яких полягала у переході від територіального до галузевого принципу організування їх діяльності. Було ліквідовано раднаргоспи і створено натомість 11 загальносоюзних та 17 союзно-республіканських міністерств. Черговим кроком реалізації косигінської реформи стало поетапне переведення промислових підприємств і радгоспів на нові форми господарювання. Спочатку (у першому кварталі 1966 р.) на систему госпрозрахунку було переведено 43 найрентабельніших заводів і фабрик у 20 містах СРСР. У цей період на нові методи планування та економічного стимулювання перейшли 1,5 % підприємств України (у 1970 р. їх було вже 83%). Характерною ознакою початкового етапу реформи була зосередженість зусиль на підприємствах легкої та харчової промисловості, які мали порівняно швидший оборот коштів, що давало змогу в стислі терміни оцінити ефективність запроваджуваних методів господарювання.

Перші результати реформування були досить обнадійливими, і тому до 1967 р. на систему госпрозрахунку було переведено 7 тис. підприємств, на яких працювало більше 10 млн. робітників, вироблялося до 40% промислової продукції країни. Наприкінці восьмої п´ятирічки перехід промисловості на нові методи господарювання в основному було завершено. Своєрідним «локомотивом» реформи на селі стали більш пі