Система соціально-правового захисту дітей в Україні

Вступ

1. Особливості та загальні основи соціально-правового захисту дітей

1.1. Проблеми правового захисту дитинства в Україні

1.2. Засади державної політики щодо соціального захисту дітей

1.3. Права дітей з обмеженими фізичними або розумовими можливостями

2. Сучасний стан та проблеми соціально-правового захисту дітей в Україні

2.1. Соціально-правовий захист дітей з особливими потребами в Україні

2.2. Пріоритетні напрямки діяльності у забезпеченні соціально-правового захисту дітей

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Соціальна сфера - одна з найважливіших в розвитку держави, в якій реалізуються соціальні інтереси всіх верств населення, відносини суспільства та особи, умови праці й побуту. Соціальна сфера розвивається згідно з соціальною політикою, яку формує держава відповідно до умов національного, культурного та духовного життя.

Україна, як і більшість держав світу, дбає про інтереси і права молодого покоління, створюючи можливості для нормального розвитку дітей у сучасних умовах і визначаючи шляхи подолання існуючих проблем, пов'язаних з негативними наслідками перехідного періоду в економіці.

У загальному вигляді соціальну політику можна визначити як складову політики, що здійснюється у суспільстві, втілену в соціальні програми та практику задоволення соціальних потреб.

По-друге, актуальність теми обумовлюється тою увагою, яку їй приділяє суспільство на законодавчому рівні: Конституцією, законодавчими актами, комплексними програмами, нормативними документами держави по захисту прав дітей. В Україні система охорони материнства і дитинства забезпечується комплексом державних заходів. 27.09.1991р. Верховна Рада України ратифікувала Міжнародну конвенцію про права дитини, в якій зафіксовано право дитини (віком до 18 років) на повноцінне і достойне життя. Ці ж положення зафіксовані і в основному Законі нашої держави - Конституції: “сім'я, дитинство, материнство і батьківство захищаються законом " (ст.51).

По-третє, актуальність даної теми обумовлена як чисельністю дітей у державі, так і тією роллю, яку вони відіграють в її житті. Саме від дітей залежать кількісні і якісні характеристики не тільки сьогоднішнього, але й майбутнього населення, його соціально-демографічна структура і соціально-психологічні особливості.

В роботах українських дослідників не виділені основні проблеми соціального захисту прав дітей-інвалідів, дітей-сиріт, дітей з малозабезпечених сімей і дітей, котрі знаходяться під опікою і опікунством. Також не визначені перспективи вирішення цих проблем на сучасному етапі.

Не дивлячись на велику кількість публікацій, узагальнюючої роботи по захисту прав дітей України немає.


1. Особливості та загальні основи соціально-правового захисту дітей

1.1. Проблеми правового захисту дитинства в Україні

Діти є і завжди будуть найперспективнішою частиною суспільства, а тому необхідно скеровувати розвиток суспільства з огляду на позитивне ставлення до дітей, розумінням їх проблем, інтересів, запитів, потреб, вмінням зробити крок назустріч сім'ям з дітьми. В Україні з кожним роком зростає дитяча злочинність, наркоманія, проституція, сутенерство, бродяжництво та безпритульність, однак відсутні ефективні програми для роботи з молоддю, відсутня профілактика цих негативних явищ.

Бюджетні кошти, які були виділені на програми для підвищення рівня життя безпритульних дітей часто-густо «розбазарюються» на різні показові акції, які не приносять жодного позитивного результату. Підліткові клуби та центри продаються чи здаються в оренду приватним підприємцям, які заробляють гроші саме за допомогою цих приміщень.

Без сумніву, законодавство України про дитину має більш декларативний, ніж практичний характер. В сучасних умовах становлення ринкових відносин, економічної кризи, диференціації суспільства, погіршення матеріального і духовного становища дітей, назріли такі проблеми:

  • зменшення кількості дітей в дитячих позашкільних закладах, що призводить до збільшення впливу вулиці;
  • збільшення кількості дітей, які не вчаться і не працюють;
  • зубожіння основної маси населення, що призводить до його розшарування й криміногенності;
  • зниження якості соціалізації дітей у зв’язку із збільшенням їх відходу із дитячих дошкільних закладів;
  • ріст захворювання дітей, збільшення кількості хронічних захворювань;
  • споживацьке ставлення дорослих до дітей, використання в своїх інтересах;
  • жорстоке ставлення до дітей, приниження їхньої гідності;
  • втягнення дітей і підлітків в криміногенну сферу і організовану злочинність;
  • зниження якості заходів і мір профілактичного характеру.

А в результаті — за рік до підрозділів міліції доставлено близько 10 тисяч маленьких бродяжок, палять кожен другий хлопчик і кожна п’ята дівчинка, 50% дітей віком до 14 років займаються оплачуваною працею, 73% українських дітей живуть у сім’ях із низьким рівнем доходів. Саме ця категорія дітей є найбільш незахищеною[13, c. 20-22].

Загалом, соціалізація дітей сьогодні проходить в умовах зміни системи цінностей і орієнтацій. Це ставить перед суспільством нові завдання щодо виховання дітей, опікування ними державою. Тобто, їм необхідні соціально-правовий захист і підтримка.

На сьогодні в Україні головним чинником у механізмі забезпечення прав дитини є Конституція, яка проголошує рівність прав дітей (Cт. 24,52) , охорону дитинства (Cт. 51) , заборону насильства над дитиною та її експлуатацію (Cт. 52) , право на життя (Cт. 27), захист та допомогу держави дитині, позбавленій сімейного оточення (Cт. 52), право на освіту (Cт. 53). Але практична реалізація конституційних норм, інших нормативних актів, що спрямовані на поліпшення становища дітей в Україні, має серйозні перешкоди, спричинені реформуванням суспільного устрою і, особливо, негативними процесами у сфері економіки, освіти, охорони здоров'я, культури тощо.

Якщо оцінювати механізм, який діє в Україні для проведення державної політики у сфері забезпечення прав та інтересів дітей, слід зазначити, що досі відсутня координація дій багатьох органів. Механізм проведення державної політики у галузі прав дитини залишається незавершеним. У структурі Міністерства праці, Міністерства охорони здоров'я, Міністерства соціального захисту, Міністерства освіти і науки, Міністерства внутрішніх справ створено управління, що займаються питаннями забезпечення інтересів дітей. Однак загалом відсутній національний механізм забезпечення реалізації та контролю за додержанням норм законодавства про права дитини [1; с. 15].

Отже, проблема захисту прав дитини в Україні постає такою, що потребує вирішення як на рівні міжнародних правових відносин, так і на рівні національного законодавства держави. Сьогодні майже всі розвинуті країни світу вже мають державні інститути захисту прав людини. Але інституту захисту прав дитини ще не існує [1; с. 15].

Правовий захист дітей являє собою систему заходів правового, організаційного, фінансового плану, спрямовану на забезпечення безпеки їх повсякденного життя і призначену для здійснення допомоги дітям, які з різних причин залишились позбавленими (повністю або частково) тих пільг і послуг, які необхідні для їх нормального розвитку

Загалом в Україні нараховується понад сто тисяч дітей, які належать до соціально незахищеної категорії, — це діти-сироти, діти, позбавлені батьківської турботи. Необхідні зміни в стратегії держави щодо захисту дитинства. Вже з’явилися нові форми державної опіки дітей: нарівні з інтернатами запрацювали дитячі будинки сімейного та змішаного типів, з’явилися прийомні сім’ї. Держава спробувала штучно відтворити моделі сімейного виховання, а вихователі в них почали «працювати» татами й мамами. Але дитині потрібна не модель, а справжня сім’я.

В Україні було презентовано нову концепцію розвитку та реалізації дитячої політики на державному рівні. Пріоритетним вектором визнано удосконалення системи опіки й опікування. Однак, на думку експертів, для дитини не може бути нічого краще, ніж її рідна сім’я. Тому держава насамперед повинна підтримувати здатність сім’ї нормально ростити дітей. У західних країнах люди, які опинилися в складній ситуації, мають право звернутися до державних органів для віддання дитини в систему опіки не більше, ніж на півроку. Якщо після закінчення піврічного терміну дитини рідні не забирають, то вона підлягає усиновленню. Прийомна сім’я — це місце для тимчасового перебування дітей. Безумовно, така сімейна форма виховання покращить стан дітей, проте не втратить своєї штучної природи порівняно з рідною сім’єю. Дитина, яка була понад рік у системі опіки поза рідною сім’єю, зазнає дії деструктивних механізмів, що призводять до «мутації» особистості. У всьому світі працює таке законодавство, що передбачає дієвий механізм притягнення до відповідальності батьків, а також широку систему допомоги сім’ї в скрутній ситуації. Реалізація в Україні нового проекту з розвитку інтегрованих соціальних