Людина як предмет філософського осмислення

Вступ.

1. Поняття і сутність антропосоціогенезу: науковий, філософський і релігійний підходи.

2. Співвідношення понять: “людина”, ”індивід”, ”індивідуальність”, ”особистість”.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Проблема людини — її сутності, походження, можливостей і перспектив, сенсу буття — здавна хвилювала мислителів. Дуже гостро вона стоїть і в наш час, коли вирішується подальша доля людини і людства. Не хтось ззовні, а самі люди визначатимуть свою долю, і кожний несе за це свою частку відповідальності.

Щодо сутності й походження людини існувало багато концепцій — міфологічних, релігійних, наукових. Найбільші досягнення науки про людину зроблені за останні два століття. За сучасними науковими поглядами, людина — це високоорганізована істота, яка має природну основу, але набуває і реалізує свою сутність тільки в суспільстві. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона має свідомість і самосвідомість, мову, розум, волю, певною (історично зростаючою) мірою свободу, яка проявляється в здатності вибору й самовизначення.

Людина — це суб'єкт діяльності й спілкування, пізнання, естетичного сприйняття та освоєння дійсності, істота творча, моральна, яка відповідає за свої вчинки. Формування й розвиток людини — водночас формування й розвиток суспільства, матеріальної і духовної культури, поза якою людина як така не може існувати.

Пізнаючи і перетворюючи світ засобами науки, духовної культури, індивідуальної та суспільної практики, людина в усі часи намагалася з'ясувати власну природу, розкрити таїни свого внутрішнього світу, визначити рушійні сили свого розвитку, закони поведінки, причини і спонуки вчинкових актів, героїчних діянь, сенс свого існування і своє призначення в світі.

Людське життя суперечливе у своїй сутності. Кожна людська істота так, чи інакше самовизначається і самостверджується в просторі і часі відміряному їй на життя, знаходить себе на перетині біологічного й соціального, фізичного й психологічного, індивідуального й універсального, внутрішнього й зовнішнього, суб'єктивного й об'єктивного, матеріального та духовного вимірів існування. Особливість людини неповторна у своїй індивідуальності. Однак навіть повний перелік індивідуальних якостей людини не характеризує особистість конкретніше, детальніше і повніше. Нетотожність понять “ особистість ”, “ індивідуальність ” не дає змоги розглядати структуру особистості як своєрідний набір індивідуально – психологічних властивостей і якостей.


1. Поняття і сутність антропосоціогенезу: науковий, філософський і релігійний підходи

Проблема людини є однією з найактуальніших у філософії. Однак лише в сучасній філософії виник окремий напрям — філософська антропологія.

Філософська антропологія — напрям, завданням якого є системне вивчення й обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні — як філософське вчення про людину, або філософію людини. У такому сенсі вживається він і в цьому посібнику.

Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необхідний історичний екскурс розв'язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своєму розвитку.

У філософії Давньої індії, наприклад, людина мислилась як частина світової душі, а людське життя розуміли як певну форму нескінченного ланцюга перероджень. Це відповідало концепції коловороту життя (сансари), яка була найважливішою складовою Упанішад — текстів, які водночас виражали міфологічний, релігійний і філософський світогляди. У вченні про переселення душ межа між живими істотами (рослинами, тваринами, людиною і богами) є дуже умовною, рухливою, непостійною. Тільки людині притаманне прагнення до свободи, до вивільнення від пристрастей і принад емпіричного буття з його законом сансари — карми.

У давньогрецькій філософії спочатку людина не існує сама по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мікрокосм, що був відображенням макрокосмосу (частина Космосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Такі погляди на людину обстоювали представники Мілетської школи.

Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філософської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей — людина» — основоположний принцип софістів. Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристика людини, її призначення і соціальний статус. У концепції Арістотеля людина розглядається як істота соціальна, державна, політична. На його думку, той, хто не здатний до спілкування, оскільки вважає себе істотою самодостатньою і не відчуває потреб в чомусь, уже не є елементом держави. Він стає або твариною, або божеством. Арістотель звертає увагу ще на дві відмітні ознаки людини — її розум і мову. «Лише людина з усіх живих істот володіє мовою», — зазначав він. Тому соціальність, розумність, і мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот.

У середньовічній філософії людину трактували передусім як частину світового порядку, встановленого Богом. Вона здебільшого розглядалася як єдність божественної і людської природи, яка знаходила свій вияв в образі Христа. А. Блаженний, наслідуючи Платона, вважав, що людина є протилежністю незалежних душі й тіла, але тільки душа робить людину людиною. Вона є її іманентною субстанцією. Ф. Аквінський у тлумаченні проблеми людини спирався на вчення Арістотеля, трактував людину як проміжну істоту між тваринами й ангелами. Він обстоював єдність душі і тіла, вважав, що душа визначає сутність людини. Людина, на його думку, є особистісною єдністю душі і тіла. Душа — нематеріальна субстанція, але вона виявна тільки в тілі. Незважаючи на деякі розбіжності, філософська культура християнства, відкривши внутрішній духовний світ людини, зробила крок уперед в осягненні людини порівняно з античною філософською класикою.

Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філософії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчуває на собі зворотний вплив) — це самостійна заводна машина на зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської атропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».

У німецькій класичній філософії проблема людини перебувала у центрі філософських пошуків. Зокрема, І. Кант вважав питання «що таке людина?» головним питанням філософії, а саму людину — «найголовнішим предметом у світі». Він дотримувався позиції антропологічного дуалізму, але його дуалізм — це не дуалізм душі і тіла, як у Декарта, а морально-природний дуалізм. Людина, за Кантом, з одного боку, належить природній необхідності, а з іншого — моральній свободі та абсолютним цінностям. Як частина чуттєвого світу явищ, вона підпорядкована необхідності, а як носій духовності — людина вільна. Відмітною рисою людини, за Кантом, є самосвідомість, яка й вирізняє її з-поміж інших живих істот.

Гегель у своїй антропологічній концепції зосередився на вираженні становища людини як суб'єкта духовної діяльності і носія загальнозначимого духу і розуму. Особа, зазначив він, на відміну від індивіда, починається тільки з усвідомлення себе як істоти «нескінченної, загальної і вільної».

Незважаючи на те, що представники німецької класичної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як «духовність», «духовна діяльність», ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були пронизані виключно духом рац