Філософія. Екзаменаційні питання

1. Світогляд: формування, структура та функції.

2. Визначення філософії як особливої системи наукового пізнання.

3. Предмет та проблеми філософії як науки.

4. Функції філософії. її місце в духовному житті суспільства.

5. Характеристика особливостей давньоіндійської філософії.

6. Характеристика основних шкіл китайської філософії.

7. Натуралізм давньогрецької філософії.

8. Філософські погляди софістів.

9. Сократ та його вчення.

10. Вчення про ідеї Платона.

11. Філософські погляди Аристотеля.

12. Загальна характеристика основних філософських вчень доби еллінізму

13. Основні етапи та принципи формування середньовічної філософії.

14. Філософські погляди Аврелія Августина.

15. Боротьба номіналізму та реалізму в середньовічній філософії.

16. Фома Аквінський - систематизатор середньовічної філософії.

17. Філософія Високого Відродження.

18. Філософські погляди Миколи Кузанського.

19. Вчення Джордано Бруно про природу.

20. Філософські погляди Френсіса Бекона.

21. Дуалістична філософія Декарта.

22. Філософські ідеї Б. Спінози.

23. Монадологія Готфріда Лейбніца.

24. Теорія пізнання Джона Локка.

25. Суб'єктивний ідеалізм Джорджа Берклі.

26. Агностицизм Девіда Юма.

27. Характеристика поглядів філософів доби Просвітництва.

28. Основні риси філософської системи Іммануїла Канта.

29. Вчення Канта про пізнання.

30. Вчення Гегеля про буття.

31. Діалектичне вчення Гегеля.

32. Антропологічний матеріалізм Людвіга Фейєрбаха.

33. Марксистське вчення про теорію пізнання.

34. „Філософія життя" - погляди основних представників.

35. Вчення про Надлюдину Фрідріха Ніцше.

36. Основні ідеї філософської антропології.

37. Характеристика прагматичної школи філософії.

38. Основні риси філософії екзистенціалізму.

39. Розвиток основних ідей психоаналізу.

40. Філософія глобальних проблем як новий напрямок сучасної філософії.

41. Вихідні принципи категорії „буття".

42. Визначення категорії „матерія".

43. Простір та час як основні форми буття матерії.

44. Природні, соціальні та духовні виміри людського буття.

45. Проблема смерті та безсмертя людини.

46. Філософія про сенс людського життя.

47. Свідомість - її основні види та функції.

48. Природа людського знання. Знання, досвід, віра.

49. Пізнання. Емпіричний і теоретичний рівні пізнання та їх методи.

50. Роль практики в пізнанні.

51. Структура творчого процесу в пізнанні. Творчість та інтуїція.

52. Проблема істини в філософії та науці.

53. Основні підходи до розуміння суспільства.

54. Цінності в структурі світогляду особистості.

55. Проблема культури: сутність та функції.

56. Культура та цивілізація.

57. Сім'я, її соціальні функції та роль у житті особистості.

58. Природа. Проблеми екології в сучасних умовах та їх вплив на життя людини.

59. Політика як соціальне явище.

60. Проблема спрямованості історичного розвитку.

Список використаної літератури.


1. Світогляд: формування, структура та функції

Світогляд - це «система поглядів, звернених на об'єктивний світ і місце людини в ньому, на ставлення людини до довколишньої дійсності та самої себе, а також зумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієнтації». [4, с. 7]

Основу світогляду формують погляди, що створюють узагальнену картину світу (природи й суспільства), визначають місце і роль людини в ньому, фіксують норми поведінки та цінності життя, вказують життєві орієнтири.

У світогляді акумулюються найрізноманітніші знання про світ і людину. Але не кожне, навіть перевірене наукою знання, є складовою світогляду. Специфіка світогляду в тому, що у ньому створюється не якась узагальнена модель дійсності і буття в ній людини, а головним чином осмислюється сукупність відношень «людина— світ». Причому характер цих відношень розкривається з погляду історично визначених соціально-культурних потреб, інтересів, ідеалів і цінностей.

У будь-якій своїй історичній формі світоглядні уявлення мають відповісти на основне питання — питання про призначення людини, тобто про те, якими є цілі, цінності та способи справжнього людського буття.

Світогляд — це форма суспільної самосвідомості людини. У ньому відбувається осмислення й оцінка світу і місця в ньому людини, її ставлення до навколишньої реальності та самої себе.

Таким чином, світогляд як відображення людського буття у світі є формою суспільного самоусвідомлення людини та духовно-практичним його засвоєнням. Духовно-практичним, бо аксеологічний аспект (ставлення до світу та своєї життєдіяльності через уявлення про сенс життя) є домінуючим.

2. Визначення філософії як особливої системи наукового пізнання

Філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світоосмислення, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському розумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та лишаючись при цьому суто людською справою і до певної міри покажчиком того, чого саме досягла людина на певний момент свого історичного самоздійснення.

Отже, філософія покликана тримати весь час у полі уваги та у актуальному стані всі основні виявлення людини як людини.

Саме тому Р. Декарт був правий, коли стверджував, що лише філософія відрізняє нас від дикунів. Зазначений момент історичного буття філософії виявляється досить важливим з огляду на те, що філософія завжди вписана у певне соціальне життя, функціонує в ньому і певним чином намагається на нього впливати (використовуючи наявний арсенал своїх засобів). Це значить, що філософія має свою активно дійову, практичну сторону, проте не в тому сенсі, що вона стає якоюсь виробничою діяльністю, а в тому, що вона намагається втілюватись у реальні процеси життя.

Через це філософію завжди треба розглядати не лише в аспекті вічного, характерного для людини завжди, айв аспекті конкретних окреслень. І коли ми сьогодні, наприклад, використовуємо здобутки античної філософії, ми повинні розуміти, що це наше саме сьогоднішнє її бачення, а не власне антична філософія, як органічна частина давньої цивілізації.

Справа філософії радше полягає у тому, щоб чітко з'ясувати те, якими вже проявили себе людина та її дійсність як історично, так і в їх інтелектуальних осмисленнях. Через це філософія постає перед нами формою випробовування буттєвих спроможностей людини; вона засвідчує той стан самоосвідчень людського єства, якого останнє спромоглося реально досягнути.

3. Предмет та проблеми філософії як науки

Виконуючи цю справу, філософія водночас вибудовує "стартовий майданчик " для руху у майбутнє, даючи до того ж людині дещо на зразок "топографії" людського універсуму, тобто допомагає людині зорієнтуватися у власній реальності та отримати певні інтелектуальні інструменти для подальшого життя і діяльності.

Означена "широта" предмету та завдань філософії дозволяє зрозуміти наступні особливості предмету філософії:

Зазначені особливості предмету філософії змушують нас не стільки прагнути дати їй одне єдине визначення, скільки спробувати окреслити характерні риси філософського мислення, які дозволять нам побачити внутрішню особливість його самоздійснення. Спираючись на численні існуючі визначення філософії, можна виділити такі найперші риси філософського мислення[5, c. 34-35].

4. Функції філософії, її місце в духовному житті суспільства

Оскільки філософія покликана перш за все надати людині найперші орієнтири для її життєвого самовизначення, то структура філософського знання визначається виділенням тих сфер реальності, спираючись на які людина (і філософія) може такого роду орієнтири виділити, позначити та дослідити. Відповідно до цих сфер формуються і основні філософські дисципліни або основні розділи філософії.

На основі осмислення природи, світу виникають та формуються онтологія, натурфілософія, космологія (або космогонія).

Філософія як сфера духовної культури виконує певні функції.

З огляду на окреслений вище поліфонічний характер філософського знання у філософії за весь час її історії було вироблено багато різноманітних теорій, вчень, концепцій, поглядів. Тому в історії філософії існує велика кількість різних філософських позицій майже щодо кожного її суттєвого питання. Всі ці позиції поступово будуть окреслюватись в подальших темах посібника, але зараз варто відзначити ті найперші з них, які випливають із наведеної структури філософського знання. Так, якщо у філософії робиться наголос на вирішальні ролі онтології для всіх філософських вирішень, то така позиція визначається як онтологізм. Якщо вирішального значення надають проблемам пізнання, то це буде характеризувати позицію гносеологізму. При наполяганні на тому, що всі теми філософських міркувань мають своїм джерелом людину, окреслюється позиція, що називається антропологізм (її різновид - персоналізм). Ті філософські теорії, в яких доводиться провідна роль суспільства та суспільного життя щодо всіх виявлень людини, прийнято характеризувати як соціологізм. Відповідно, у філософії виникають та окреслюються позиції культурологізму, логіцизму, етизму, естетизму та інші[2, c. 57-59].

5. Характеристика особливостей давньоіндійської філософії

Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих "дашанах". Існували дашани астиків і дашани нестиків. Ці дашани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. "Веда" (в перекладі з індійського "знання") - це збірник текстів на честь богів. В дашан астиків входили такі школи вчення, що визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: ведан, санкхья, йога, ньяя, вайшешика, шиманса. В дашани нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму джайнізму. Одним з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм, який вважав, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу "брахмана", що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло.

Тіло - це зовнішня оболонка душі /атман/. Душа вічна, безсмертна, але оскільки людина занадто прив’язана до свого тіла, до земного існування, то душа людини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж відрізняється від нього і тому підкоряється закону необхідності /кармі/. Закон необхідності /карма/ змушує душу щоразу після смерті тіла переселятися до іншого тіла, і душа людини завжди входить в таку оболонку, котра залежить від діянь її у минулому житті. Потік 'цих перевтілень /самсара/ триває нескінченно довго. Якщо ж людина а може звільнитися від повсякденних життєвих турбот, її душа перестає бути зв'язаною з цим тлінним світом, тоді і настає реалізація її тотожності з Брахманом.

В умовах утворення великої держави буддизм з його антижрицькою спрямованістю захищав кастовий лад в Індії. Він був більш вигідний, ніж релігія брахманізму, яка проповідувала вчення про привілейований стан жерців. Виникнувши як опозиція кастовому ладу, буддизм виступив з вченням про рівність всіх людей в "стражданнях" і праві на спасіння. Буддизм - це одночасно і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VІ-V ст. до н.е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, він же Шакя-Муні, майбутній Будда, народився у сімї вельможного князя Щуддходані. Він вчився у брахманських вчителів і у віці 29 років покинув палац і жив аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозрів і пізнав вічні істини:

1. Життя - це страждання.

2. Страждання має свою причину.

3. Корінь страждання - жадоба до життя.

4. Шляхів виходу із страждання - 8.

З точки зору буддизму світ - це єдиний потік матеріальних і духовних елементів - "дхарм". На основі староіндійських уявлень про переселення душ буддизм висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду даної комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм.

Нові комбінації дхарм визначаються кармою - сумою всіх гріхів і добрих справ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, з досягнення нірвани - повного закінчення процесу перероджень і позбавлення таким чином страждань, котрі складають суть життя. В цьому вченні вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її безперервне вдосконалення.

Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.

6. Характеристика основних шкіл китайської філософії

Аналогічним шляхом відбувався розвиток філософських ідей у Стародавньому Китаї. Так сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, особистої реальності, розвиток наукових знань в першу чергу в галузі астрономії, математики, медицини створили умови для розвитку філософії.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, які виникають VІ-V ст. до н, е, зберігає своє значення протягом тисячоліть аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя. Конфуція ./551-479 рр. до н. е. яке отримало назву конфуціанства. Нерівну еталон у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. В його викладі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини. Її етики та моралі, життя сім’ї та управління державою. Проблеми космогонії, антології, гносеології, логіки були в стані започаткування. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. В центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття - "жень" - гуманність.

"Жень" визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становив щем. Згідно з принципом "жень" правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція "сяо" - синовньої поваги до батьків. Велику увагу він приділяв "юе" - музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, а найголовнішу роль відводив "лі" - етикету - правилам благопристойності, які покликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція "чжен мін" -"виправлення" імен, тобто приведення речей у відповідність з їх назвами.

З точки зору Конфуція життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. "Небо" - це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людину.

Первинною філософією матеріалістичного напряму в Китаї виступає Даосизм.

Засновником даосизму вважається Лао-цзи /УІ-У ст.до н.е./. Але, бажаючи підняти престиж даосизму у боротьбі з конфуціанством, послідовники даосизму оголосили своїм засновником легендарного героя Хуанді /697-598 р. до н. е./. Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао - це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно - основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято в конфуціанстві, а всезагальному закону "Дао". Згідно з цим законом будь яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність.

Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону "дао", неможливості /моральної і фізичної/ діяти всупереч "дао". Виходячи з Космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія /як і індійська/ стояла на захисті природи, висувала принцип "ву вей" - невтручання в її розвиток, наслідування її законів.

Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дозволяє зробити висновок про тривалість цього процесу. Філософська думка поволі звільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникнення філософії матеріалізм та ідеалізм заявляються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядковується життєвій практиці звільнення душі від потоку перевтілень в Індії та завдання вдосконалення людської поведінки в Китаї[7, c. 88-90].

7. Натуралізм давньогрецької філософії

Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції.

Натурфілософія - це філософське осмислення природи ("натури" - лат.).

Грецькою мовою слово природа звучить як "фізис ", тому таку філософію у Стародавній Греції називали "фізичною ", а філософів цього періоду — "фізиками". Світ природи з його масштабом, розмаїтістю та міццю найперше впадає в око допитливої людини, тому й думка, що осягає буття, розпочинається з осмислення природи. Для ранньої давньогрецької думки природа поставала як "есе". Із чого ж може розпочати свої дії думка, яка хоче охопити "есе"? Вона й повинна розпочати з деякого "початку", тобто з того, з чого може це "все" постати або початися: з "архе" — найпершого, або давнього.

Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як їїоб'єкт, а першою проблемою цієї філософії— проблема пошуку вихідного початку буття ("архе").

Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, був Фалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624— 526 pp. до Р.Х.).

Учень Фалеса — Анаксімандр (610—546 pp. до Р.Х.), стверджував, що "архе" саме по собі не схоже ні на що; це — "апейрон", невизначене та безмежне. Думка Анаксімандра була проникливою, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні "апейрона".

Третій представник мілетської школи Анаксімен (585—525 pp. до Р.Х.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. На думку Анаксімена, саме таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.

Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї і у сфері інших питань, наприклад Фалес був видатним математиком та астрономом. І все ж головний їх здобуток — розроблення ідей про світобудову, таке розроблення, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.

Високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв'язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора — Геракліт Ефеський (544—483 pp. до Р.Х.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю.

Оскільки до Геракліта вже були створені філософські вчення, відмінні між собою, то він вважав за необхідне в розумінні світобудови перенести акцент із питання «Що?» (Що є світ? Що є початком світу?) на питання «Як?» (Як слід мислити, щоб мати достовірні знання?).

Питання «Що?» і «Як?» від часів Геракліта Ефеського стають основними питаннями пізнання (у тому числі й наукового), що перебувають в органічній єдності між собою.

Такий погляд на світ, у якому він постає динамічним, змінним унаслідок боротьби та поєднання протилежностей, дістав назву діалектики.

Отже, Геракліт є засновником діалектичного мислення, мислення, яке намагається різноманітність сущого звести до певної його внутрішньої енергетики[1, c. 49-51].

Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натурфілософії слід звернути на чотири школи.

Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники Парменід (540 - 450 pp. до Р.Х.) та Зенон (490—430 pp. до Р.Х.). Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: "Лише буття є, а небуття узагалі немає". Бо про що б ми не мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, самототожні згодом (у німецького філософа Г.Гегеля) дістали назву метафізичного світобачення, яке за вихідними спрямуваннями протистоїть діалектиці. Парменіда вважають одним із зачинателів метафізики як стилю мислення.

Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення оригінальних задач-головоломок ("апорії Зенона"), які доводили немислимість руху і змін.

Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480—390 pp. до Р.Х.) виходив із тези, що "ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо". Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край, межа можливого поділу — атом (неподільний); його існування запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх — усе, що існує. А. Ейнштейн назвав ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дає можливість пояснити багато явищ.

Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл (483- -423 pp. до Р.Х.), який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).

Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500—428 pp. до Р.Х.), на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, — із гомсомерій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо різноманітність світу. Але конкретне поєднання гомсомерій зумовлене дією світового розуму — Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого. На початку XX ст. акад. В. Вернадський використає термін "ноон" для позначення ноосфери — тієї чистини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини[4, c. 34-35].

8. Філософські погляди софістів

В античній софістиці дуже важко знайти цілісну концепцію чи течію, вона має розмаїття вчень, поглядів різних її представників. Однак й спільною ознакою можна чітко визначити суспільне становище софістів. Розквіт софістичної філософії відбувся у період Пелопонеської війни (431-404 pp. до н.е.). Найбільш відомими із старших софістів визнають Горгія, Протагора, Гіппія, Продіка, Антифонта. Горгій (прибл. 483-373 pp. до н.е.). Висунув три найвідоміші тези:1) нічого не існує; 2) якщо щось існує, то його неможливо пізнати; 3) у випадку, коли ми можемо щось пізнати, неможливо ці знання передати чи пояснити іншій людині. Докази цих тез будуються на чіткій логічній фіксації визначень понять. Уся конструкція базується на прийнятті відповідного положення, з якого виводяться висновки, що суперечать розповсюдженим поглядам.

Горгій досить чітко вирізняє значення слів, використовує зміни значень у різних контекстах. Ця маніпуляція мовою, її логічною і граматичною структурою характерна для всіх софістів.

Протагор (481 -373 pp. до н.е.). Відомий як один з найбільш популярних учнів Демокріта. Відстоює традиційний для софістів релятивізм. Є автором знаменитої тези: "людина є мірою усіх речей, існуючих — що вони існують, неіснуючих — що вони не існують". Вказану тезу у Протагора допомагають зрозуміти суттєві пояснення Секста Емпірика про те, що "Протагор ... мірою називає критерій, речами — справи.., що людина є критерій усіх справ, діянь". Повне роз'яснення концепції Протагора принципово суперечить вченню Арістотеля про збігання висловлювань з дійсністю. Ці дві різні концепції антиномічні, вони не можуть заперечити одна одну. Висновок, що судження, які ведуть людину до успіху під час завершення задуманої справи, — істинні, а успіх у справах є універсальною людською мірою знань, будується на абсолютно протилежному Арістотелеві вченню про істину. Для софістів тільки досвід може слугувати джерелом знання, а не "нус", "абстрактне мислення", "ідея".

Найбільш відомими молодими софістами були Фразімах, Критій, Алкідам, Лікофон, Полемон. Практична розробка проблем риторики, граматики, логіки стала для них домінуючою, бо софісти усвідомлювали свій обов'язок саме як вчителі, наставники молоді.

Спираючись на своє переконання про важливість мови для впливу на людей, вони здійснили головний крок на шляху виникнення філології. Протагор першим почав визначати роди іменників, здійснив поділ мови на чотири види: прохання, питання, відповідь, вказування і назвав їх коренями мови. Продік відомий своїми думками про синоніми.

Практичне спрямування школи софістів призвело до розмежування в античній філософії течій практицизму та споглядання, усвідомлення суті буття[4, с. 25-26].

9. Сократ та його вчення

Перше визначення людини (людина — це двонога істота, яка має пір'я) належить Сократу. Арістотель визначав людину як живу істоту, наділену духом, розумом, "розумною душею" (на відміну від сенситивної і вегетативної душі) і здатністю до суспільного життя.

У софістів людина стає спеціальним предметом "філософствування", про що свідчить уже відомий вислів Протатора: "Людина є мірою всіх речей — існування існуючих і неісну-вання неіснуючих". Предметний світ вони індивідуалізували, підкреслюючи в ньому одиничне, неповторне, випадкове, плинне, що дало можливість пояснити неповторність, унікальність людських індивідів. Правда, все це вони використовували для аргументації непізнаванності світу, точніше — того, ніби кожна людина має свою істину.

Важко переоцінити роль Сократа в постановці проблеми людини, людських стосунків, людської суб'єктивності.

10. Вчення про ідеї Платона

Платон (427—347) — засновник об'єктивного ідеалізму. Якщо його вчитель Сократ висловлював думки усно, то Пла-тон писав свої твори і до того ж у високохудожній формі. Основним його методом була діалектика, яку він розумів як мистецтво вести суперечку. Тому він і вдався до діалектичної форми викладу думок, яка перебуває в нерозривному зв'язку зі стихією живого мислення, — це той, хто вміє ставити питання і влучно на них відповідати, хто вміє із плинної течії розміркувань вилучити стійке, суттєве, яке й містить справжнє знання. Великого значення він надавав математиці як методу, оскільки вона, будучи відокремленою від чуттєвого світу, давала йому можливість зміцнити свої переконання в існування ідеальних сутностей. До подібних висновків приводив його аналіз понять (спочатку переважно етичних), метою якого було виявлення їх родової сутності. Якщо на перших порах у творчості Платона домінували проблеми етики (під впливом Сократа), то пізніше він перейшов до аналізу багатьох інших філософських проблем: політики, психології, педагогіки, натурфілософії, гносеології, логіки, що проявилося зокрема в критиці софістів. Важко переоцінити вплив Платона на всю історію європейської філософії, зокрема й на українську філософську думку.

11. Філософські погляди Аристотеля

Арістотель (384—322 до н.е.) — видатний філософ і вчений енциклопедист, засновник перипатетичної школи. Суворо науковим методом вважав аналітику (теорію доказового силогізму), а діалектику Платона розглядав як допоміжний метод. Предметом науки є загальне, яке досягається розумом. Знання загального не вроджене, воно набувається. При цьому пізнання проходить через такі ступені: відчуття — пам'ять — досвід (емпірія) — наука. Арістотель розрізняв два варіанти метафізики: загальну й окрему метафізику ("теологічну філософію"), яка аналізує особливий вид буття — "нерухому субстанцію", або "нерухомий першодвигун". "Фізична філософія", або "наука про природу" Арістотеля є найбільшою за обсягом і найдетальнішою за викладом: від абстрактних "принципів природи" і теорії руху через космологію, теорію елементів до психологічного трактату "Про душу" і біологічних праць у космології він дотримувався геоцентричного принципу.

В основі онтології Арістотеля лежать:

категоріальний аналіз сущого, або вчення про "буттячим"; каузальний аналіз субстанції;

вчення про можливість і дійсність, або теорія щенебутгя.

Він визнавав чотири принципи сущого: форму, завдяки якій дана річ є саме такою; матерію, або пасивну можливість буття речі; спонукальну причину; мету.

Матерія, за Арістотелем, існує вічно, проте в ній вбачався лише пасивний принцип буття. Активність же він приписував формі, яку тлумачив як першооснову руху і мети. Кінцевою причиною руху є "форма форм" — бог. Логіка розглядалася ним як знаряддя пізнання, тісно пов'язане з онтологією і гносеологією. Його логіка, будучи загалом формальною, включала елементи діалектичної. Так, категорії він розумів не лише як форми мислення (поняття), а й як найзагальніші види буття. Етика і політика Арістотеля утворювали комплексне вчення — "філософію про людське", яка мала досліджувати сферу практичної діяльності і поведінки людини. Найвищими благами людини, на його думку, є мудрість і доблесть, фізичне здоров'я і щаслива доля.

Арістотель — найвидатніший мислитель давньої Греції. Правда, систематизм і енциклопедичне охоплення дійсності у його вченні поєднуються з нерозв'язними суперечностями в поглядах цього філософа. Загалом же Арістотель поступово еволюціонував від ідеалізму до матеріалізму.

12. Загальна характеристика основних філософських вчень доби еллінізму

Процес еллінізації Риму відбувався у всіх сферах культури. Перебуваючи в органічному зв'язку з грецькою, римська філософія відрізнялася своєю практичністю, яка розкривається в таких рисах римської етнічної ментальності, як "експансіонізм" (прагнення домінувати над природою), "місіонерство" (прагнення поширювати свої ідеї і вірування серед інших народів), "комфортність", "індивідуалізм" (точніше — "при-ватизм"), дисципліна (в первісному значенні цього латинського слова— "вишкіл"). Практичність (у такому її тлумаченні) дає про себе знати в римському варіанті епікуреїзму, стоїцизму та скептицизму. Так, для римського епікурейця Лукреція Кара атомістична будова природи виступає об'єктивною основою практичних (етичних) рекомендацій.

Лукрецій Кар високо цінував ідею Епікура про "відхилення" атомів (щоправда, термін "атом" він не використовував). Завдяки відхиленню атоми випадково, "руйнуючи долі закони", зіштовхуються й зв'язуються один з одним, утворюючи всю багатоманітність речей і явищ природи. Ідея відхилення необхідна Лукрецію і для обгрунтування свободи волі людини. Цікаво, що цей видатний мислитель приходить до висновку, згідно з яким ніякого часу не існує "поза рухом тіл і спокоєм". Оригінальною є його гіпотеза про виникнення живого. Очевидно, з метою популяризації епікуреїзму Лукрецій часто звертається до порівнянь, аналогій, метафор, намагаючись зробити доступнішими складні філософські ідеї Епікура. Великого значення надавав він проблемам атеїзму. Релігія, на думку Лукреція, — це суєвір'я і забобон, продукт неуцтва і страху, підтримуючи які, вона стала джерелом багатьох бід, несправедливості й злочинів.

13. Основні етапи та принципи формування середньовічної філософії

Середньовічна філософія формувалася за умов феодального суспільства і панівної ролі церкви в житті суспільства. Ці обставини визначали її зміст і форму. Основна проблема цієї філософії концентрувалася навколо поняття Бога (теоцент-ризм), а філософствування проявлялося передусім у формі богословської думкиі Тому раціоналістичний елемент знання підпорядковувався вірі, а науковий інтерес —релігії. За словами Фоми Аквінського, філософія була наймичкою богослов'я. Та все ж крізь теологічну пелену схоластики пробивалися традиційні філософські проблеми — питання про першооснови буття, сенсу людського життя, пізнання. Проблема походження світу вирішувалося в дусі біблейського креаціонізму (від лат. — творити): світ створено з нічого Богом. Правда, в цей час були сформульовані дві неортодоксальні моделі космосу. Згідно з першою (її автор — ченець Скот Еріунена), бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, виливається (еманує) в нього за внутрішньою потребою своєї природи. Інша неортодоксальна космологічна модель відстоювала ідею вічності світу: світ не створений Богом, оскільки існує одвічно.

Істотною рисою патристики була її вірність ідеї одкровення. Остання безпосередньо проявилася в протиставленні віри розуму. Патристика розглядала філософствування як пояснення Біблії, а Біблія — як підкріплення відповідних положень платонізму та арістотелі-зму. В основі онтології патристики була ідея бога як абсолютного буття. Якщо в катафатичній теології бог розглядався як зосередження благости, справедливості, всемогутності, то в апофатичній — бог як абсолют позбавлявся будь-яких атрибутів на тій підставі, що він перебуває за межами буття. Космос як витвір бога оцінювався як нескінченно нижчий від свого творця. Світ загалом сприймався оптимістично, як благий витвір бога, сповнений доцільності. Для космології патристики характерні теологізм, визнання універсальної гармонії і співвіднесеності речей, естетичне виправдання світу.

14. Філософські погляди Аврелія Августина

Найбільш відомим представником західної патристики був Августин Блаженний (354—430). Пропаганді і захисту християнства він присвятив чимало років. Онтологію і вчення про бога як абсолютне буття запозичив із неоплатонізму. За Августином, буття бога можна безпосередньо вивести із самосвідомості людини. Час він розглядав як корелят пам'ятаючої, споглядаючої і чекаючої душі. В автобіографічному творі "Сповідь" уперше в історії філософії аналізує проблему суперечливої динаміки людської особистості. Проблема ж історичного процесу була поставлена і знайшла містичне тлумачення в трактаті" Про град божий" (фактично йшлося про державу).

Августин справив значний вплив на релігійну і філософську думку Європи. Протестантизм використовував його ідеї з метою обґрунтування релігійного індивідуалізму і своєї віри. Представники сучасного екзистенціалізму вбачають у Августині одного із своїх попередників.

15. Боротьба номіналізму та реалізму в середньовічній філософії

Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм - це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність /буття/ існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з їх вченням, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів (Ансельм Кентерберійський 1033-1109 рр. та ін.) пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу.

Номіналізм. Термін "номіналізм" походить від латинського слова "nomen", що означає "ім'я". В протилежність середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (т.зв. універсалії) - лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленнях. Основними представниками цього напряму були: Д.Скот, І.Расцлін, У.Оккам.

Крайні номіналісти, до яких належав Расцелін (XІ -XІІ ст.), обґрунтовували думку про те, що загальні поняття - це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне - тільки ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.

Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності "святої трійці".

Реалізм наполягав на істотності, реальності, саме єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав "лики" /іпостасі/ трійці. Проте "проблема трійці" була лише зовнішньою формою, так би мовити "офіційним приводом", який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і одиночного.

Реалісти, говорячи про єдність "божественної трійці", обґрунтовували по суті об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, універсалій). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. З рештою це і призводило номіналізм до матеріалістичної тези про об'єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей[16, c. 97-99].

16. Фома Аквінський - систематизатор середньовічної філософії

Тома Аквінський (лат. — Томас) став засновником томізму — одного з найвпливовіших напрямів християнської філософії. Докладно вивчивши філософію Аристотеля, Тома Аквінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення Аристотеля з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на арістотелізм, Тома Аквінський створив всеохопну філософсько-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання. Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію «симфонії (співзвучності) розуму та віри».

Тому істини теології та істини розуму не повинні входити в конфлікт між собою, але якщо таке відбудеться, слід надати перевагу істинам теології.

Вчення Томи Аквінського про умови симфонії розуму та віри:

- існують істини, які можна осягнути природним розумом (царина науки та філософії);

- існують істини, які перевищують людські можливості (вони даються піше в божественному об'явленні і торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі);

- існують істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з допомогою віри (тут філософія і теологія повинні співпрацювати, але філософія повинна узгоджуватись із теологією).

Отже, «симфонія» передбачає підпорядкування природного розуму істинам об'явлення у разі їх зіткнення. Виходячи з таких міркувань, Тома поділяв усі знання й науки на:

· теологію об'явлення;

· природну теологію;

· філософію (яка об'єднувала і всі інші науки).

Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати «доречей» (у божественному промислі це була позиція "реалістів"), «у речах» (як їх сутність та необхідність - це позиція "концептуалістів"), «після речей» (як результат людського пізнання це позиція "номіналістів"). Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної «симфонії». Те ж саме - і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно виливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.

Томізм (від лат. Thomas — Хома) — учення в схоластичної філософії і теології католицизму, засноване Томою Аквінським. Доктрина томізму виступає не стільки вченням про догмати віри, скільки вченням про способи збагнення цього вчення за допомогою розуму. Цим томізм відрізняється від августиніанства, що звертається до інтуїції. З цим пов'язана орієнтація томізму радше на вчення Аристотеля, ніж на Платона і неоплатоніків. На початку свого існування томізм натрапив на різку критику августиніанства і в 1277 році був офіційно засуджений церковно-університетськими інстанціями Парижа й Оксфорда, проте вже до XIV століття отримав визнання в різних школах домініканського ордену. Проти томізму виступали послідовники Іоанна Дунса Скотта, Вільгельма де ла Марса, Роджера Бекона, що групувалися навколо францисканського ордену. В результаті реформації і втрати католицькою церквою колишнього панування томізм дещо видозмінюється завдяки впливу т.з. другої схоластики (Франсіско Суарес).

17. Філософія Високого Відродження

Епоха Відродження - нове явище не тільки європейської, але й світової філософії. Насамперед це нова система цінностей, де на першому місці коштують людина й природа, а релігія відходить на другий план, хоча й не заперечується. Нові орієнтири вимагали звільнення розуму від догматичних принципів схоластики й повороту від сугубо логічної проблематики до природничо-наукового пізнання миру й людини. Мислителі Ренесансу не вважають потрібним поринати в схоластичні тонкості й значеннєві відтінки абстрактних понять і категорій. Вони не сперечаються про визначення, а бажають пізнавати самі реальні явища природи, суспільства й особливо людини.

Народжується гуманізм - з, прославляння людини, його культ. Людина розглядається як з миру, вінець і творець земного буття. На передній план висуваються людські можливості, насамперед можливості пізнання, його достоїнство, сила, гармонія, у тому числі тілесна. Людина заслуговує насолоди життям - провідний принцип епохи. Ця епоха первісного становлення капіталізму народжує титанів думки, почуття, знання й справи. Видатні представники цього часу - цільні, універсальні, масштабні натури.

Епоха Відродження проголосила нове народження ідей античної філософії, насамперед її спрямованості до людини. Це не означало, що релігія заперечувалася повністю, вона просто відійшла на другий план. Деякі представники епохи Відродження, критикуючи офіційну церкву за її пристрасть до мирських благ, грі